Ерагон. Найстарший
Шрифт:
Юнак дуже полюбив затишну Елесмеру з її елегантними будівлями в лісі, з її химерними співами в хащах, тендітними витворами мистецтва, схованими за кожним кущем, а також із її таємничими мешканцями. Дикі тварини тут не боялись мисливця. Часто Ерагон бачив, як ельфи гладили оленя чи лисицю або ж розмовляли з ведмедями. Деяких тварин неможливо було розпізнати. Як правило, вони з'являлися вночі й зникали, щойно юнак до них наближався. Одного разу він помітив якесь створіння, схоже на змію, тільки що вкрите хутром. А якось зустрівся із жінкою, що миттю обернулася на вовка.
Отож, Ерагон із Сапфірою продовжували вивчати Елесмеру,
Двері були прочинені. Постукавши, Ерагон увійшов і роззирнувся по просторій кімнаті, обплетеній лозою. Ця кімната межувала з невеличкою спальнею та кабінетом. Два фаіртхи прикрашали стіни. На одному з них був портрет гордого ельфа зі сріблястим волоссям — певно, короля Евандара, та молодої ельфійки, яку юнак не впізнав.
Ерагон поблукав помешканням, радіючи з того, що нарешті дізнався, як насправді живе Арія. Ось на столику біля ліжка чарівна квітка у вазочці, ось сувої рукописів з поважними назвами: «Осілон», «Доповіді про врожай», «Життєпис Гілеада Дозорного»… На підвіконні стояли три мініатюрні дерева у формі ієрогліфів, що означали мир, силу та мудрість, а поруч — аркушик паперу з різними записами й віршем:
Під місяцем, яскравим білим місяцем, Є озеро, сріблясте озеро, Серед кущів ожини Й сосен з чорним серцем. Та якось упаде живий на нього камінь І трісне місяць білий і яскравий Серед кущів ожини Й сосен з чорним серцем. І скалки світла, і його мечі, І ледь помітні хвилі на гладіні, Застигла тьмяність, Плесо самоти. І раптом однієї ночі, Враз затріпочуть тіні там тривожні, І де колись…Підійшовши до столика біля входу, зачудований Ерагон поклав квіти й уже розвернувся, щоб піти собі геть, та ледь не скрикнув від несподіванки. Навпроти нього стояла Арія. Схоже, ельфійка теж злякалася його, але швидко опанувала себе.
Якийсь час вони мовчки дивились одне на одного.
— Я не знаю, які квіти пасуватимуть такому небесному створінню, як ти, але дарую ті, які зміг знайти, — нарешті озвався юнак, простягаючи букет.
— Я не можу їх прийняти, Ерагоне, — почув він у відповідь.
— Ні-ні, ти не зрозуміла, — схаменувся юнак. — Це ні до чого тебе не зобов'язує. Я просто хотів вибачитись за свій нещодавній вчинок. Авжеж, я розумію, що мій вишкіл у ельфів дуже важливий, але… ніхто не заборонить мені мріяти про тебе. Це все, що я хотів сказати.
Арія замислено глянула на юнака, потім повільно простягла руку і — о диво! — взяла квіти з його рук.
— Вони чудові, — мовила тихо вона, сховавши обличчя в запашному букеті. — А де це ти пропадав? Хворів?
— Та ні ж бо, — не вірив своєму щастю Ерагон. — Хіба що трохи спина боліла.
— Я чула.
— Мені вже, певно, час іти, — зітхнув юнак.
— Зажди, — зупинила його ельфійка. Вона м'яко взяла його під руку й підвела до крісла. Потім дістала із шафи два кубки, накришила в них якоїсь запашної трави й залила окропом, який миттю дістала за допомогою закляття.
Тримаючи кубок двома руками, Ерагон пив чарівний напій і спостерігав з величезної висоти ельфійської оселі за ранковим життям Елесмери.
— Мені хотілося б, — розчулено мовив він, — сидіти ось так довго-довго й тихесенько розмовляти…
— Як справи в Сапфіри? — повернула його до реальності Арія.
— Дякую, здається, усе добре. А в тебе?
— Збираюсь повернутися до варденів.
— Що? — ледь не похлинувся чаєм Ерагон. — І коли ж?
— Десь тоді, як буде свято Кривавої Клятви, — сумно всміхнулась ельфійка. — Звісно, мені не дуже хочеться туди їхати, та й Ісланзаді просить залишитись, але я надто вже затрималась тут. До того ж, я ніколи не була на святкуванні Кривавої Клятви, а це найважливіша з наших церемоній. До речі, хіба Оромис не може тебе вилікувати?
— Не знаю, — знизав плечима юнак, приголомшений цією новиною. — Здається, він випробував усі засоби, які знав.
Якийсь час вони мовчки пили чай.
— А як твоє навчання? — спитала Арія.
— Роблю успіхи.
Знову запала тиша, й Ерагон потягся за папірцем, на якому був вірш.
— Ти любиш поезію? — спитав він.
— Існує такий звичай, — Арія взяла аркуш з його рук: — кожен, хто йде на святкування Кривавої Клятви, має скласти вірш або пісню, аби виголосити їх перед зібранням. Над своїм я щойно почала працювати.
— Він дуже гарний, — кивнув Ерагон.
— Отже, ти вже встиг його прочитати, — умить спохмурніла ельфійка. Трохи помовчавши, вона зазирнула юнакові в очі: — Вибач, але ти не той, кого я вперше побачила в Джиліді.
— Я розумію, — похнюпився Ерагон. — Усі ми змінюємось, от і ти скоро поїдеш… Хіба ми більше ніколи не побачимось? Хіба не будемо знову гуляти лісом, пізнаючи Елесмеру разом?
— Не думаю, що це буде доречно, — м'яко мовила Арія.
— Виходить, через мою дурну витівку має страждати наша дружба? — спитав юнак. — Мені легше померти від руки Смерка, ніж дозволити її зруйнувати!
— Та ні, заспокойся, Ерагоне, наша дружба триває, — ельфійка допила чай. — А з приводу наших прогулянок разом… Гадаю, нам варто поки що зачекати й поглянути, що покаже майбутнє. Принаймні зараз у мене занадто багато справ, тож я нічого не можу тобі пообіцяти.
— Звісно, Аріє світ-кона, — вклонився юнак.
Попрощавшись, окрилений надією Ерагон повернувся до Сапфіри, Оромиса та свого нудного вишколу.
Залізши рукою в торбинку на поясі, юнак змастив губи спеціальною сумішшю з бджолиного воску та горіхового масла, аби врятуватися від просто безжального вітру. Від самісінького ранку вони із Сапфірою витали туманним піднебессям, зупиняючись лише задля того, щоб отримати кілька вказівок від Глаедра, який неухильно слідував за ними. За цей короткий час юнак устигав прив'язатися до сідла, аби раптом не впасти з дракона, який перевертався в повітрі, виконуючи складні акробатичні фігури.