Ерагон. Найстарший

Паолини Кристофер

Він пам'ятав, як, притулившись до Сапфіри, слухав виступ своєї нової подруги, яка співала перед публікою:

Геть, геть, ти подасися геть, Через гори й долини До незнаного краю. Геть, геть, ти подасися геть І ніколи не повернешся до мене. Нема! Нема тебе зі мною, І я ніколи не побачу тебе. Нема! Нема тебе зі мною, Та я чекатиму на тебе завше.

Він пам'ятав довгі сумні й веселі вірші, а також виголошену Арією поему й поему Ісланзаді, довшу, проте теж напрочуд гарну.

Він пам'ятав виступи багатьох ельфів,

що вправлялися в магії. Прямісінько на його очах з'являлися якісь химерні іграшки, головоломки, справжні витвори мистецтва, коштовна зброя, а також прилади, призначення яких Ерагон не міг збагнути. Один із ельфів показував скляну кулю, в якій щомиті з'являлися дивовижні квіти, що розквітали прямо на очах. А другий, котрий десятиліттями збирав химерні звуки Ду Вельденвардена, видобував їх із горлечок сотень білих лілей.

Розпашіла Рхунон показала публіці надміцний щит, пару сталевих рукавиць, що дозволяли воїну тримати розпечені речі, а також маленьку металеву пташку. Орик презентував химерну дерев'яну піраміду, що була вісім дюймів заввишки й складалася з п'ятдесяти восьми взаємопов'язаних деталей, чим дуже потішив допитливих ельфів. Вони довго не відпускали майстра, змушуючи то розібрати, то знову скласти витвір, і всіляко його вихваляли.

А ще Ерагон пам'ятав, як Оромис насилу відтяг його від музикантів.

— Що таке? — обурився юнак.

— Ти мусиш очистити свідомість, — ельф силоміць всадовив його на повалену колоду. — Посидь тут трохи, перепочинь.

— Але ж я добре почуваюсь! Навіщо мені відпочивати?

— Зараз ти не можеш тверезо мислити, — наполіг Оромис. — Ось коли ти зумієш згадати всі закляття для зміни вигляду, тоді й приєднуйся до нас.

Потім він пригадав таємничих істот, що виходили з лісових хащів. Більшість із них були тваринами, зміненими за допомогою магії. Сила закляття вабила їх на свято Агаеті Блодхрен, як запах смачної страви голодну людину. Здавалося, вони насолоджувались самим виглядом чарівних та розманіжених ельфів. Дехто з них не наважувався вийти з діброви й лише поблискував звідти очима, а одна істота, що могла набувати подоби жінки й вовчиці, усе-таки присіла під кущем кизилу, споглядаючи свято.

Утім, не всі з цих істот мали подобу тварин. Дехто так і лишився ельфом, от тільки та чи інша частина тіла відзначалася своєю надмірною силою, будучи результатом пошуку ідеалу краси. Один із таких лісових прибульців, укритий смугастим хутром, із котячими вухами й гострими кігтями весело стрибав у танку неподалік Ерагона.

Тієї ж миті дві абсолютно однакові ельфійки привіталися із Сапфірою. Вони рухалися, повільно й граційно, мали пальці із жаб'ячою перетинкою, а також ніжні зябра. «Ми прийшли здалеку», — прошепотіли вони ледь чутно й уклонились, хизуючись довгим-довгим волоссям.

А ще Ерагон зустрів ельфа, що був укритий лускою, наче дракон, і мав кістяний гребінь на голові та шипи вздовж спини. Два маленькі язички полум'я час від часу вихоплювалися з його збуджених ніздрів.

Юнак зустрічав і ельфів, яких узагалі було важко розгледіти, так сильно вони зливалися з деревами й кущами, застигаючи на їхньому тлі. Траплялися ельфи з чорними яблуками очей, траплялися невимовно гарні на вигляд, а також ті, що вміли тінню проходити крізь усі предмети…

І, звісно, дивовижним видовищем було саме дерево Меноа, що, як з'ясувалося, колись раніше було ельфом на ім'я Лінеа. Дерево, здавалося, по-своєму реагувало на все це святкове дійство: воно змахувало в такт музиці розкішним гіллям, вигинало, немов у танці, свій міцний стовбур і віяло на всіх присутніх якимось дивним спокоєм.

Пам'ятав Ерагон і два напади болю, які довелося пересидіти в кущах, і тільки Сапфіра була поруч із ним, а всі інші продовжували веселитися.

На третій день святкування Агаеті Блодхрен юнак прочитав перед ельфами свою баладу.

— Я не коваль, я не розуміюся на ткацтві, гончарстві чи ще якомусь виді мистецтва, — застеріг він перед виступом принишклу юрбу. — Я не дуже добре знаюсь на магії, тож усе, що мені лишалося, — це спробувати розповісти у віршах свою історію. Принаймні так, як це робив Бром у моєму рідному Карвахолі.

І Ерагон, хвилюючись, почав декламувати:

У королівстві біля моря, У горах, вкритих синім снігом, В останній день зими з'явився На світ такий собі юнак, Що захотів убити Смерка В краю далекому тіней. Його зростили добрі люди, І під столітніми дубами Він став прудкий, неначе олень, І дужий, наче той ведмідь. Старійшини ж його учили Святої мудрості своєї. Він захотів убити Смерка В краю далекому тіней. Він бачив злодія вночі, Як той хапав слабких та сильних, Він відбивав його удари Усім, що трапиться під руку. Він захотів убити Смерка В краю далекому тіней. І швидко проминули роки, Юнак зробився чоловіком, Палало гнівом його тіло, Душа ж невпинно прагла помсти. А потім він зустрів красуню, Струнку, рішучу, сильну й мудру, Що мала в лобі зірку Геди, Яка затьмарила весь світ. В її очах північно-синіх, У загадкових цих озерах, Побачив він своє майбутнє, І що не бути їм разом. Він захотів убити Смерка В краю далекому тіней.

Так Ерагон розповів і про свою подорож до тих земель, де на нього чекав Смерк, і про те, як довелось битися з чудовиськом, незважаючи на страх. Утім, перемагаючи, герой його балади не завдавав смертельного удару, бо ворог, як виявилось, ховався не в Смеркові. Збагнувши це, він сховав меча й повернувся додому, де однієї літньої ночі побрався зі своєю коханою. Він потроху старшав, його борода ставала сивою, але злі сили не давали йому спокою.

У темряві перед світанком В кімнаті нашого героя Його з'явився злісний ворог, А той собі спокійно спав. Та, звівши голову з подушки, Герой поглянув наш угору, Й побачив він обличчя Смерті, Володаря усіх ночей. І враз якийсь холодний спокій Опанував геройське серце, Бо непідвладний був він страху, І ворога він не боявсь. А той схилився над героєм, Забрав усеньку його силу, І разом рушили обоє У край тіней.

Ерагон закінчив і, засоромившись, почав пробиратися до свого місця.

— Ти недооцінюєш себе, Убивце Смерка, — озвався Детхер, повелитель ельфів. — Ти дуже талановита людина.

— Твою баладу буде включено до каталогу бібліотеки в Тіальдар Холі, — мовила Ісланзаді. — Усі, хто захоче, зможуть її почитати. І хоча вона алегорична, усі ми чудово усвідомили, як ти поневірявся звідтоді, як у тебе опинилося Сапфірине яйце. Благаю, прочитай нам свою баладу ще раз, аби ми могли добре подумати над нею.

Задоволений Ерагон вклонився і виконав наказ королеви. Потому виступила Сапфіра. Дракон шугнув у нічне небо й повернувся з величезним каменем, затиснутим у пазурах. Приземлившись, він кинув його — а це була нерукотворна скульптура — на галявину перед ельфами. Ті вражено відсахнулися.

— І що ж то таке? — зацікавлено спитав Ерагон.

— Це розплавлений камінь, — пояснила Сапфіра, дмухаючи на лапи. — Хіба ти не бачиш? Дивись.

Дракон роззявив пащеку, й на скульптуру вихлюпнулось полум'я, яке швидко обернуло її на сяючу зірку з мерехтливими вогниками по краях. Ельфи захоплено зойкнули, плескаючи в долоні й танцюючи навколо нього. А хтось із них навіть загукав: