Ерагон. Найстарший
Шрифт:
— Тепер усі наші члени тобі довірятимуть, — радісно повідомив Орик. — І від цієї миті ми належимо до одного клану! Ти мій названий брат! За кращих часів церемонію посвяти провів би сам Ротгар, і ми б відсвяткували твій вступ до Дургрімст Інгейтуму, але зараз події розгортаються надто стрімко… Одним словом, ми не можемо тут затримуватись. Хоча, не хвилюйся, про святкування ми не забудемо! І тобі ще доведеться підписати купу паперів, аби офіційно затвердити свій новий статус.
— Я з нетерпінням чекатиму цього дня, — запевнив Ерагон, ще й досі розмірковуючи
Задоволений Орик присів на землю, спершись об колону, і заходився крутити в руках свою бойову сокиру. За кілька хвилин це нехитре заняття йому набридло, і він зиркнув углиб Тронжхейма.
— Барзул кнурлар! — гукнув спересердя гном. — А де ж це Арія? Чи ельфи нічого не тямлять на часі?
— А ти давно їх знаєш? — поцікавився в нього Ерагон.
— Не дуже, — буркнув Орик. — Я взагалі мав справу тільки з Арією, та й то коли вона подорожувала. І впродовж цих сімдесяти років я дізнався від неї тільки те, що ельфів не бажано квапити! Спробувати це зробити — усе одно, що вдарити молотом по напилку: він може зламатися, але ніколи не зігнеться.
— А гноми хіба не такі? — посміхнувся юнак.
— Такі, — погодився Орик, — але навіть камінь із часом змінюється. А от ельфи — ніколи! Саме тому я й не хотів з тобою йти.
— Але ж ми побачимось із королевою Ісланзаді, побуваємо в Елесмері… — заперечив Ерагон. — Коли ще гнома запросять до Ду Вельденвардена?
— Пейзажі мене не цікавлять, — похмуро відповів Орик. — У Тронжхеймі лишаються нагальні справи, а я мушу блукати Алагезією, обмінюватись люб'язностями з вельможами й спостерігати за твоїм навчанням. На це можуть піти цілі роки!
— Роки? — подумки обурився хлопець. — Якщо треба буде, то я не пошкодую всього життя, тільки б перемогти разаків!
— Сумніваюсь, що Насуада дозволить пробути нам в Елесмері більше місяця, — заспокоїв його дракон. — Судячи з її планів, ти дуже швидко їй знадобишся.
— Ну, нарешті! — вигукнув Орик, зводячись назустріч Насуаді, котра наближалася до них у супроводі Арії та Джормандера. Вона була вбрана в той самий чорний шкіряний одяг, в якому Ерагон побачив її вперше. Несподівано юнакові спало на гадку, що Арія й Насуада можуть не схвалити його вступу до Інгейтуму. Адже спочатку треба було порадитися з ними! Юнак чудово пам'ятав, якою страшною буває ельфійка в гніві. Тому, коли Насуада спинилася перед ним, він зніяковіло відвів очі.
— Отже, ти таки прийняв посвяту, — глянувши на нього, сказала дівчина.
Ерагон мовчки кивнув, дивлячись у землю.
— А я весь час гадала, зважишся ти чи ні, — сумно мовила Насуада. — Відтепер на тебе матимуть вплив усі три раси. Гноми заявлять про своє право на допомогу вершника, ельфи, які навчатимуть тебе, — так само. До того ж, ти присягнув на вірність ще й мені, людині… — Тицьнувши йому в руку торбинку з грошима, дівчина відійшла вбік.
— Щасливої тобі дороги, Ерагоне, — підійшов Джормандер. — Бережи себе!
— Рушаймо, — мовила Арія. — Шлях не близький, а вже пізно.
— Авжеж, — погодився Орик, намацуючи в торбі ліхтар.
— Ну що ж, Ерагоне й Сапфіро, — знову озвалась Насуада. — Ви маєте благословення варденів, нехай ваша подорож буде вдалою. Не забувайте, що ми покладаємо на вас великі надії, тож поводьтеся гідно.
— Ми зробимо все, що від нас залежить, — пообіцяв Ерагон.
Пришпоривши Сніговія, юнак рушив слідом за Арією, котра вже була на відстані кількох ярдів. За ними подріботів Орик і важко пройшла Сапфіра. Проминаючи Насуаду, вона зупинилася й ніжно торкнулась її щоки.
Рухаючись на північ, мандрівники бачили, як міська брама за ними ставала все меншою й меншою, аж доки й зовсім не обернулася на маленьку цяточку. Діставшись виходу з Фартхен Дура, вони помітили ще одні велетенські двері, біля яких чатувала варта: три гноми шанобливо вклонилися, випускаючи їх із міста. Далі був темний тунель, який зовні нічим не відрізнявся від решти тунелів Фартхен Дура, але мандрівники знали, що він вів до ще одного міста гномів, Тарнага.
— Нам туди, — сказав Орик, піднявши ліхтар.
Вони з Арією рішуче ступили в темряву, тимчасом як Ерагон трохи розгубився. Ні, він аж ніяк не боявся, проте йому не хотілося входити в царство пітьми, яка супроводжуватиме їх упродовж усієї подорожі. Це було схоже на стрибок у темну воду небуття, коли ти залишаєш за собою все, до чого так звик.
— Що з тобою? — захвилювалась Сапфіра.
— Нічого, — зітхнув юнак і ступив у невідомість.
МОЛОТ І ОБЦЕНЬКИ
Минуло три дні відтоді, як прибули разаки, а Роран ще й досі переховувався на Хребті. Після візиту Альбрича він не мав жодних новин про те, що відбувається в Карвахолі. Продовжуючи пильно придивлятися до далеких наметів, де відпочивали вояки, він нервово міряв кроками галявину.
Опівдні юнак нашвидкуруч пообідав.
— Цікаво, як довго це триватиме? — дратувався він, розуміючи, що разаки випробовують його терпіння.
Аби хоч якось згаяти час, Роран тренувався. Він стріляв із лука по гнилій колоді, зупиняючись тільки тоді, коли стріла розбивала її на друзки. Після цього йому не залишалося нічого, як знову нервово походжати витоптаною стежкою, що вела від великого каменя до того місця, де він спав.
Несподівано юнак почув чиїсь кроки й, схопивши лука, мерщій сховався в кущах. А коли на галявину вийшов Бальдор, він полегшено зітхнув.
— Чому до мене так довго ніхто не приходив? — спитав Роран, коли вони присіли погомоніти.
— Ми не могли, — відповів Бальдор, витираючи піт із чола. — Вояки весь час стежать за нами. Навіть сьогодні мені ледь пощастило втекти. Але я не можу тут довго лишатися. — Глянувши вгору, на лісові вершини, він аж здригнувся:
— А ти, виходить, ще більший відчайдух, ніж я, якщо не боїшся тут ховатися. Ведмедів чи вовків уже зустрічав?
— Ні, все гаразд, — заспокоїв його Роран. — Ти краще розкажи, що чувати нового?