Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
На серце їй упав жаль. Щось підказувало Насуаді, що цей чоловік не міг бути злою людиною. Ні, він був простий. І вона скористалася цим. Саме тому її мучили докори сумління. Та чи був у неї інший вибір? Вона зробила те, що повинна була зробити. І хоча зараз дівчина й почувалася винною, вона була переконана, що вчинила правильно.
Поки бідолаха конав, Насуада розстебнула інші ремені й зістрибнула з каменюки. Сяк-так пересиливши себе, вона висмикнула ложку з горлянки тюремника — та вискочила, наче пробка з діжки. Бризнула кров, змусивши Насуаду відскочити вбік.
Дівчина лайнулась, вибігла з Кімнати Провидиці, за дверима якої стояло двоє охоронців. Ті отетеріли від несподіванки. З ними в Насуади не виникло жодних проблем, бо вона застала їх зненацька. Того, що був праворуч, вона вбила так само, як і тюремника, скориставшись ложкою. А потім, вихопивши кинджал з-за його пояса, кинулась на іншого, який хотів уже бігти, щоб здійняти тривогу. Та йому не вдалося цього зробити — відбити списом удар кинджала він не зумів і вже за мить упав на підлогу.
Але на цьому все для Насуади й закінчилось. Чи то спрацювали заклинання Галбаторікса, чи то просто її спіткала невдача, але тут-таки вона зіштовхнулася лобом у лоб з п’ятьма солдатами, які й затримали її.
* * *
Минуло десь із півгодини, перш ніж вона почула, як до дверей її камери, гупаючи залізними підборами чобіт, наближаються якісь люди. То був Галбаторікс і кілька його охоронців. За хвилину вони були вже в камері.
Як і раніше, король зупинився так, щоб Насуада не могла його бачити — висока темна тінь із незграбною головою.
— Як це сталося? — холодно спитав король. Тієї ж миті солдат з пером на шоломі підбіг до Галбаторікса, став перед ним на коліно й простягнув заточену ложку:
— Сер, ми знайшли ось це на одному з убитих. Король узяв ложку, покрутив її в руках.
— Так...— повільно сказав він і нарешті глянув убік полонянки. Трохи помовчав, а потім, тримаючи кінець ложки, без жодних видимих зусиль почав згинати її, аж доки вона не хруснула й не розламалась надвоє: — Ти ж знала, що не втечеш... І все одно спробувала... Я не дозволю тобі вбивати моїх людей. Ти не маєш права позбавляти їх життя. Ти не маєш права робити будь-що, доки я тобі не дозволю.
Король кинув шматочки металу на підлогу, розвернувся й гордо вийшов з Кімнати Провидиці. Його важкий плащ гойдався у такт ході.
Після того як Галбаторікс вийшов, двоє солдатів винесли вбитого тюремника з камери. Проклинаючи Насуаду на чому світ стоїть, вони вимили залиту кров’ю підлогу й пішли геть.
Дівчина залишилась одна. Вона полегшено зітхнула — нарешті можна було хоч трохи розслабитись.
Коли хвилювання сяк-так уляглося, Насуада відчула, що їй страшенно хочеться їсти. Та вона підозрювала, що їй доведеться ще довго чекати на їжу, якщо її взагалі коли-небудь принесуть.
Утім думати про хліб, смажене м’ясо й високі келихи з вином було ніколи — у коридорі біля її камери знов залунав тупіт залізних підборів. Дівчина здригнулася, хоч подумки вже була готова до тортур, а вони неодмінно мали бути. У цьому вона не сумнівалась.
Тим часом двері в камеру відчинилися — до неї йшли двоє. Це були Галбаторікс і Мертаг. За мить вони зупинились. Мертаг став там, де й завжди. Щоправда, він був без жаровні. Щоб якось зайняти себе, Вершник схрестив руки на грудях, притулився до стіни й утупив очі в підлогу. Те, що Насуада могла побачити на його лиці, прихованому срібною півмаскою, аж ніяк її не тішило. Лінії його обличчя здавалися ще важчими, ніж зазвичай, а в складках його губ було щось таке, що дрож пройняв її до кісточок..
Натомість Галбаторікс не став сідати на стілець, як він робив це раніше, а зупинився позаду неї, трохи збоку від її голови, так, що дівчина могла швидше відчувати його присутність, аніж бачити його.
Він випростав над Насуадою свої довгі кістляві руки, у яких тримав маленьку коробочку, прикрашену різьбленням,— мабуть, то були символи прадавньої мови. На превеликий подив дівчини, з коробочки долинало ледь чутне, немов шкряботіння миші, та все ж доволі виразне «скрі-скрі».
Великим пальцем Галбаторікс відсунув кришечку, опустив у коробочку руку й дістав звідти велику, кольору слонової кістки личинку. Ця загадкова істота була сантиметрів зо три завдовжки й мала з одного боку крихітний рот, яким і вимовляла своє «скрі-скрі», ніби виказуючи власне невдоволення світом. Вона була пухкенька й зовні нагадувала гусеницю. От тільки ніг у неї Насуада не помітила. Якщо вона їх і мала, то такі маленькі, що їх не можна було побачити.
Істота досить ліниво звивалася між пальцями Галбаторікса, мабуть, пробуючи звільнитись.
— Це земляна личинка,— тихо сказав король.— Та вона не є тим, чим здається. Зрештою, чимало речей здаються не тим, чим є насправді, але, певно, найбільше це стосується саме земляних личинок. Вони живуть тільки в одному місці в Алагезії, і піймати їх набагато складніше, ніж ти можеш собі уявити. Візьми її на знак моєї уваги до тебе, Насуадо, дочко Аджихада,— голос короля став іще м’якшим: — Хоч я й не хотів би зараз опинитися на твоєму місці».
«Скрі-скрі» стало голоснішим. Галбаторікс опустив личинку на оголену праву руку Насуади, трохи нижче ліктя. Дівчину пройняв дрож, коли істота торкнулася її шкіри. Личинка була важча, ніж здавалось на перший погляд, і миттю вп’ялася в тіло Насуади, мов у неї були сотні маленьких гачечків.
Попищавши якийсь час, істота згорнулася в щільний клубочок і стрибнула на кілька сантиметрів вище по руці.
Насуада струснула ременями, намагаючись скинути личинку, але та трималася дуже міцно. Вона знову підстрибнула. Потім іще раз. Тепер вона сиділа вже на плечі, пощипуючи й копирсаючи шкіру Насуади. Краєм ока дівчина бачила, як земляна личинка підняла свою безоку голову, повернула її вбік Насуадиного обличчя й нюхнула повітря. Аж раптом істота роззявила свій крихітний рот, і Насуада побачила її гострі щелепи.
«Скрі-скрі? — писнула личинка.— Скрі-скрі?»
«Не тут»,— сказав Галбаторікс і промовив якесь слово прадавньою мовою.
Почувши його, личинка відвернулася від Насуадиної голови й поповзла вниз по руці. У Насуади трохи відлягло від серця.
Загалом на світі було небагато речей, які лякали її. Насуада бояласядотику розпеченого заліза. Її лякала думка про те, що Галбаторікс назавжди запанує в Урубейні. І звісно ж, її лякала смерть. Власне кажучи, не так сама смерть, як те, що їй не вдасться закінчити все, що вона хотіла зробити. Та, не знати з якого дива, бачити й відчувати на собі земляну личинку Насуаді було страшніше, ніж усе це. Кожен м’яз її тіла, здавалося, горів і поколював. Вона відчувала нестримне бажання бігти, бігти, щоб опинитися якомога далі від цього створіння. Чому? Насуада не знала. Може, тому, що земляна личинка так химерно рухалась. Може, тому, що її маленький ротик так нагадував дитячий... А ще той звук, жахливийпрежахливий звук...