Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Довкола стояла тиша. Аж раптом у лісі за спиною Ерагона пронизливо заверещала пара білок. Раз, іще раз... Юнак прислухався. їхні голоси звучали якось надто вже різко й швидко, так, наче якась інша істота імітувала крики білок.
Неприємний холодок пройняв його тіло. Але все було спокійно.
Ерагон пролежав так близько години. Він дослухався до вереску й цокотіння, що долинали з лісу, і споглядав дивовижні візерунки світла. Вони вигравали на схилах, полях і горах цієї схожої на чашу долини. А потім просвіти між хмарами зникли. Небо потемніло. Пішов сніг, вкриваючи схили гір білою-білою ковдрою.
Ерагон
«Піду назбираю дров,— сказав він Глаедрові — Повернусь за кілька хвилин».
Дракон не мав нічого проти, тож Ерагон обережно пішов через луг до лісу, намагаючись ступати якомога тихіше, щоб не розбудити Сапфіру. За якийсь час він був уже біля дерев. Тут можна було йти швидше. На узліссі було вдосталь сушняку, та Ерагон вирішив зайти трохи глибше — його непокоїв білячий вереск.
Під кронами дерев було темно. Повітря стояло тут холодне й нерухоме, наче в глибокій печері. Пахло грибами, гниллю й болотом. З густого гілля звисав мох і лишайники, нагадуючи тонке мереживо, яке, попри плями й надмірну вологу, не могло не вабити своєю особливою вишуканою красою. А крім того, воно робило ліс майже непроглядним — у будь-який бік було видно десь футів на п’ятдесят, не більше.
Ерагон рушив углиб, орієнтуючись на дзюркотіння струмка. Тут, серед лісу, він мав можливість пильніше придивитися до вічнозелених дерев. Вони були несхожі ані на дерева з Хребта, ані на дерева Ду Вельденвардена. Здавалося, що на них значно більше голок, хоча це могла бути всього лиш химерна гра світла — дерева огортали якісь особливі сутінки, що нагадували плащ, накинутий на їхні стовбури й гілки. Крім того, у цих деревах — від тріщин у корі до випнутого коріння и важких шишок — було щось зловісне. Здавалося., вони ось-ось звільняться із землі й великими кроками попрямують униз до міста.
Ерагон мимоволі здригнувся й поклав руку на Брізінгр. Йому ще ніколи не доводилось бувати в лісі, який виглядав би так загрозливо. Здавалося, наче дерева тут були злі і тільки й чекали на те, щоб дотягнутись до нього й розтерзати на шматки.
Відгорнувши рукою жовте пасмо лишайника, юнак обережно рушив уперед. Досі він не помітив ані найменших слідів тварин — вовків чи ведмедів. Це дуже дивувало його. До струмка рукою подати, а отже, тут мали бути хоч якісь стежки тварин, що вели до води.
«Може, звірі уникають цієї частини лісу? — подумав Ерагон.— Але чому?»
У цю мить він побачив перед собою велику колоду. Юнак переступив через неї, і його черевик глибоко занурився в килим із моху. Гедвей ігназія засвербіла, а за секунду Ерагон почув якісь дивні звуки: «скррірі-скррірі», «скррірі-хррара». Добрий десяток білих, схожих на хробаків гусениць розміром з великий палець навсібіч вистрибнули з моху. Юнак завмер на місці, так, наче наступив на змію. Він боявся навіть дихнути, дивлячись, як тікали ці жирні огидні гусениці. Ерагон напружив пам’ять, намагаючись пригадати, чи чув він про щось таке під час навчання в Елесмері, але на гадку нічого не спадало.
«Глаедре! Що воно таке? — показав юнак гусениць драконові.— Як вони називаються прадавньою мовою?»
«Уявлення не маю,— відповів Глаедр, на превеликий подив Ерагон.— Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, та навіть не чув про щось таке. Це щось нове і для Вройнгарду, і для Алагезії в цілому. Не дозволяй їм торкатися себе — Вони можуть бути куди небезпечнішими, ніж здаються на перший погляд».
Тим часом невідомі гусениці були вже на відстані кількох футів від Ерагона. Тут вони підстрибнули вище, ніж звичайно, і зі звуком «скррірі-крроро» знову занурились у мох. Та тільки-но вони приземлились, як обернулися на зграю зелених багатоніжок і миттю зникли в густих заростях моху.
Аж після цього Ерагон дозволив собі глибоко вдихнути.
«Вони не можуть існувати»,— сказав Глаедр стурбованим голосом.
Нарешті Ерагон повільно витяг свій черевик і відступив назад за колоду, пильно оглянувши мох. Те, що він спочатку сприйняв за кінчики гілок, які стирчать із рослинного покрову, насправді було уламками оленячих ребер і рогів. Тут лежали останки однієї чи, може, й кількох тварин.
На мить Ерагон замислився, а потім розвернувся й пішов назад своїми слідами, ретельно намагаючись уникати кожного клаптика моху. Це було непросте завдання. Що б там не скреготало в лісі, вирішив юнак, з’ясовувати, що воно таке, ризикуючи власним життям, навряд чи варто,— особливо тепер, коли він запідозрив, що в гущавині дерев зачаїлося щось значно небезпечніше, ніж гусениці. Принаймні його долоня ще й досі свербіла, а це була непомильна ознака того, що поблизу на нього чатує якась небезпека.
Аж ось і луг. Між стовбурами вічнозелених дерев Ерагон уже бачив синяву Сапфіриної луски.
Тоді він швидко рушив убік струмка. Мох повністю вкривав берег, тому Ерагон перестрибував то з колоди на колоду, то з каменя на камінь, аж доки не опинився на пласкій каменюці посеред води.
Тут він присів навпочіпки, зняв рукавиці й вимив руки, обличчя та шию. Холодна вода бадьорила його — вуха почервоніли, а все тіло почало потроху зігріватись.
Ерагон уже витирав останні краплі води на шиї, як з другого берега струмка почувся гучний вереск. Майже не рухаючись, юнак кинув погляд на верхівки дерев, що росли на протилежному березі.
На висоті приблизно тридцяти футів він помітив на гілці якісь чотири тіні. Довге колюче пір’я стирчало на всі боки з їхніх чорних овальних голів. Білі розкосі щілинки очей зловісно світились. Важко було збагнути, куди вони дивляться,— погляди були порожні. Та найбільше вражало те, що ці тіні не мали глибини. Щойно вони повертались боком, як умить зникали.
Не зводячи очей із цієї химерії, Ерагон повільно простягнув руку й міцно стис ефес Брізінгра.
Крайня ліва тінь скуйовдила своє оперення й заверещала. Це був той самий звук, який Ерагон сприйняв за крик білки. Дві інші примари зробили те саме, і ліс наповнився пронизливим вереском і цокотінням.
«А чи не спробувати торкнутись їхньої свідомості»,— подумав Ерагон, але, пригадавши фангхура по дорозі в Елесмеру, одразу ж відмовився від цієї ризикованої затії.
«Ека аі фрікай ун Шуртугал»,— мовив він натомість тихим голосом.
Здавалось, тіні так і прикипіли до нього поглядами.
На мить запанувала тиша. Було чутно лиш спокійне дзюркотіння струмка. Потім вони знову зацокотіли. їхні очі поволі яскравішали, аж доки не стали схожі на шматки розпеченого заліза.
Так збігло кілька хвилин. За цей час тіні не зробили жодного загрозливого поруху, але й летіти геть не збиралися. Тоді Ерагон звівся й обережно зробив крок назад.