Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Схоже, цей рух стривожив примар. Вони зацокотіли в один голос, а потім якось дивно струснулись, і на їхньому місці постали чотири великі сови з таким самим колючим оперенням навколо поцяткованих голів. Вони пороззявляли свої жовті дзьоби й люто заверещали, а потім, розправивши крила, злетіли з дерева й одразу ж зникли в гущавині гілок.
«Барзул»,— мовив Ерагон. Стрибками він повернувся назад і попрямував до галявини, зупинившись на мить тільки для того, щоб набрати оберемок сухого гілля.
Невдовзі він уже був біля Сапфіри. Тут він кинув дрова на землю, став навколішки й почав промовляти всі захисні заклинання, які тільки міг пригадати.
«Жодної з цих істот не існувало,— сказав Глаедр,— коли ми з Оромисом повернулись сюди після битви. Вони не такі, як мають бути. Схоже на те, що розсіяна тут магія спотворила і саму землю, і тих, хто на ній жив. Тепер ця місцина сповнена зла».
«Про що це ви говорите?» — спитала Сапфіра. Вона саме розплющила очі й солодко позіхнула. Ерагон показав їй свої спогади.
«Треба було взяти з собою мене,— сказала на те Сапфіра.— Я проковтнула б і тих гусениць, і примарних птахів. Тобі взагалі не було б чого боятися».
«Сапфіро!..» — почав був Ерагон.
«Я хочу їсти,— перебила його Сапфіра— Магічні вони чи ні, та я не розумію, чому я не можу скуштувати цих дивних істот».
«Тому що вони можуть скуштувати тебе, Сапфіро Б’яртскулар,— сказав Глаедр.— Ти ж знаєш перше правило полювання незгірше за мене: не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич. Інакше сам можеш опинитися у когось на зубах».
«Я б не радив тобі шукати тут навіть оленів,— додав Ерагон.— Навряд чи їх багато лишилося. А крім того, вже майже темно... Зрештою, я не впевнений, що й удень полювати тут безпечно».
«Ну гаразд,— погодилась нарешті Сапфіра.— Тоді я спатиму далі. Але вранці піду на полювання, щоб там не було. Я страшенно голодна... Мені треба попоїсти до того, як ми знову рушимо через море».
На підтвердження своїх слів вона заплющила очі й швидко заснула.
Ерагон тим часом розвів маленьке багаття й з’їв свою убогу вечерю. Тепер він сидів і дивився, як темніє долина. Треба було обговорити з Глаедром плани на наступний день. Крім того, Глаедр хотів розповісти йому історію острова, починаючи з тих часів, коли ельфи ще не прибули до Алагезії, а Вройнгард належав тільки драконам. На землю спадала ніч.
«А чи хотів би ти побачити Вройнгард таким, яким він був за часів Вершників?» — спитав старий дракон.
«Так»,— відповів Ерагон.
«Тоді дивись»,— мовив Глаедр, і Ерагон відчув, як дракон вливає в його свідомість потік своїх візійних почуттів. Усе довкола юнака змінилось. Над реальним ландшафтом він бачив тепер примарну долину старих часів. Надворі так само, як і зараз, були сутінки, але хмари не вкривали небо й безліч зірок мерехтіло й блищало над величезним кільцем гір Арас Телдуін. Дерева в старовину були вищі, пряміші й аж ніяк не зловісні, а по всій долині стояли будівлі Вершників, котрі сяяли в присмерках світлом ельфійських магічних ліхтарів, немов маяки на березі моря. На брунатно-жовтому камінні було куди менше плюща та моху, скрізь тяглися доріжки з бруківки, а зали й вежі здавались такими величними, якими ніколи не можуть бути руїни. Високо-високо над головою Ерагон розгледів розкішні обриси численних драконів — сповнених грації гігантів зі скарбами тисячі королів.
Видіння тривало ще якийсь час. Потім воно щезло, і долина знов набула свого звичного вигляду.
«Вона була прекрасна»,— сказав Ерагон.
«Так, була. Але вже не є».
Ерагон продовжував дивитись на долину. Він порівнював її з тим, що показав йому Глаедр. Раптом Вершник насупився. Посеред покинутого міста він помітив вервечку танцюючих вогників. «Мабуть, то ліхтарі»,— подумав юнак. Він прошепотів заклинання, щоб зробити зір гострішим. Тепер Ерагон міг бачити накриті каптурами фігури в темному вбранні, які повільно йшли через руїни. Вени виглядали похмуро й таємниче. У їхніх розмірених широких кроках і в ритмічному погойдуванні ліхтарів було щось ритуальне.
«А це ще хто?» — спитав він Глаедра, відчувши себе свідком того, що не було призначене для сторонніх очей.
«Не знаю,— відповів старий дракон.— Можливо, це нащадки тих, хто сховався під час битви. А може, це представники твоєї раси, які вирішили поселитися тут після занепаду Вершників. Зрештою, це можуть бути ті, хто поклоняється драконам і Вершникам як богам».
«Хіба такі існують?»
«Колись були. Свого часу ми відмовились від цієї практики, але вона була дуже поширена в багатьох ізольованих частинах Алагезії... Як на мене, ти зробив добре, що встановив захист».
Ерагон дивився, як постаті в каптурах повільно просуваються містом. Це тривало майже годину. Коли вони нарешті дійшли до найвіддаленішої частини міста, ліхтарі один за одним згасли, і тепер Ерагон навіть за допомогою магії не міг побачити, куди поділися ті, хто їх ніс. Тоді юнак засипав вогонь пригорщами землі й закутався в ковдру. Втома здолала його.
* * *
«Ерагоне! Сапфіро! Прокидайтесь!»
Ерагон швидко розплющив очі, сів і схопивсь за Брізінгр. Довкола було темно. Лиш купка червоних жаринок тьмяно виблискувала справа від нього, а на сході виднівся нерівний клаптик зоряного неба. Та, попри те, що світла майже не було, Вершник добре бачив загальний контур лісу й лугу... Назустріч йому щось швидко повзло по траві. Ерагон придивився пильніше — то був неймовірно великий слимак.
Від несподіванки Ерагон скрикнув і кинувсь назад. Слимак, чия мушля була близько п’яти з половиною футів заввишки, на мить завмер, а потім поплазував до нього так швидко, як може бігти хіба що людина. Змієподібне сичання вирвалося з чорного прорізу його рота, а очні яблука розміром з кулак захилитались на своїх довгих стеблинах.
Ерагон умить зрозумів, що навряд чи встигне звестись на ноги. Простору, щоб витягнути Брізінгр, позаду так само не було. Тоді він згадав про заклинання. Але воно не знадобилось, бо вже за мить голова Сапфіри, немов стріла, промайнула повз нього і щелепи дракона зімкнулись якраз посередині слимака. Мушля луснула між іклами Сапфіри, мов розтрощений сланець. Слимак пронизливо скрикнув.
Сапфіра тим часом швидко повернула голову, підкинула слимака вгору, роззявила пащеку якомога ширше й проковтнула чудовисько, двічі струснувши головою, немов дрізд, коли їсть дощового черв’яка.
Слимак був не один. Трохи далі на пагорбі Ерагон помітив іще чотирьох гігантських слимаків. Одне з чудовиськ миттю сховалось у мушлю, а інші почали тікати геть, хвилеподібно тягнучи свої черева, немов довгі сукні.
«Онде вони!» — крикнув Ерагон.
Сапфіра стрибнула вперед. Її тіло на секунду відірвалось від землі й тут-таки приземлилось прямо на всю четвірку. Спочатку дракон схопив і проковтнув одного слимака, потім другого, потім третього... А перш ніж з’їсти останнього слимака,— того, що сховався у своїй мушлі,— Сапфіра відвела голову назад і скупала його в потоці блакитного та жовтого полум’я, що освітило землю на сотні футів. Це тривало всього кілька секунд. Потім Сапфіра взяла щелепами слимака, який димів і парував,— взяла ніжно-ніжно, немов кішка, котра бере кошеня,— принесла його Ерагонові й кинула до ніг. Той зміряв чудовисько недовірливим поглядом — воно було мертве.