Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Позаду голосно рикнула Сапфіра. Луска на її спині заворушилась і настовбурчилась, мов шерсть.
У відповідь десь у бездонних ніздрях Шруйкана спершу зблиснули язики полум’я, а потім він так само заричав, заглушаючи Сапфіру. Усе довкола сповнилось гуркотом, наче десь у горах стався обвал.
Діти на помості злякано зойкнули й позгортались клубочками, притиснувши голови до колін.
— Спокійно, Шруйкане,— сказав Галбаторікс, коли чорний дракон нарешті замовк. Повіка дракона опустилась, та повністю ока він так і не закрив, продовжуючи спостерігати за прибульцями крізь щілину шириною в кілька дюймів. Він наче тільки й чекав слушної миті, щоб кинутись на них.
— Ви йому не подобаєтесь,— посміхнувся Галбаторікс.— Утім йому ніхто не подобається... Чи не так, Шруйкане?
Дракон захропів, і в повітрі повис легенький запах диму.
Ерагона знов охопило якесь дивне відчуття, схоже на відчай. Шруйкан міг убити Сапфіру одним-єдиним ударом лапи. І якою б величезною не здавалася ця кімната, вона була явно замала для того, щоб Сапфіра могла довго тікати від чорного дракона. Безпорадність перетворилася на безсильну лють, і Вершник чимдуж шарпнув свої невидимі пута.
— Як тобі вдається це робити?! — крикнув він, напружуючи кожен м’яз.
— Я б теж хотіла це знати,— сказала Арія.
Очі Галбаторікса зблиснули під темним чолом:
— А ти не здогадуєшся, ельфенятко?
— Я б хотіла знати напевно, а не губитися в здогадках.
— Гаразд. Але спершу ви повинні зробити одну річ, аби точно знати, що я казатиму правду. Ви обоє маєте спробувати накласти закляття... А потім я вам усе скажу.
Ерагон і Арія мовчки стояли.
— Ну ж бо, хутчіш! — король нетерпляче махнув рукою.— Обіцяю, що вам за це нічого не буде. Спробуйте... я наполягаю.
Першою спробувала Арія.
— Траутха,— сказала вона незвично низьким голосом. Ерагон гадав, що ельфійка хоче зробити так, щоб Дотдаерт полетів у Галбаторікса. Однак зброя залишилась у неї в руці.
— Брізінгр! — у свою чергу сказав Вершник.
Він сподівався, що, на відміну від Арії, йому вдасться використати магію. Аж ні. Лезо меча залишилось таким, як було, тьмяно виблискуючи у світлі ліхтарів.
Галбаторікс примружив очі:
— Ельфенятко, моя відповідь мала б бути для тебе очевидною... Я витратив на це більшу частину минулого століття, але нарешті знайшов те, що шукав: спосіб керувати заклинателями Алагезії. Справа була дуже-дуже непроста. Переважна більшість людей рано чи пізно зневірилась би у своїй силі або й просто злякалась. Та не я. Я був наполегливий. І нарешті таки знайшов те, що так давно шукав: одну табличку, створену на іншій землі й у інший час руками, які не належали ні ельфу, ні гному, ні людині, ні ургалові. А на тій табличці було написане слово — ім’я, на яке впродовж століть полювали всі чарівники, хоч на них і чекало гірке розчарування,— Галбаторікс підняв палець.— Це ім’я всіх імен. Ім’я прадавньою мовою.
Ерагон стримав прокляття. «Так ось що хотів сказати мені той разак,— подумав він, згадуючи, як один зі схожих на комаху монстрів прошипів йому в Хелгрінді: “Він майж-ж-ж-е знайшов ім’я... Справжнє ім'я!”».
Та якою б непереборною силою не віяло від слів Галбаторікса, Ерагон не впав у відчай хоча б тому, що знав: ім’я не може перешкодити ані йому, ані Арії, та навіть Сапфірі використовувати магію, яка не потребує прадавньої мови. І справа не в тому, що ця магія могла так уже сильно допомогти їм, ні — захист короля, напевно, впорався б із будь-якими закляттями, які вони могли накласти на нього чи на Шруйкана. Але якщо король не знав, що вони могли використовувати магію без допомоги прадавньої мови, або навіть якщо він знав про це, однак не вірив, що знають вони, тоді був шанс бодай здивувати його чи відволікти на якусь мить.
Галбаторікс тим часом продовжував:
— Із цим словом я можу змінювати закляття так само легко, як інший чарівник керує елементами. Усі закляття підлягають мені, а от я не підлягаю жодному з них, окрім тих, які обираю сам.
«Можливо, він не знає»,— подумав Ерагон, і в його серці зажевріла іскринка надії.
— Я буду використовувати це ім’я імен, щоб підкорити кожного чарівника Алагезії. Відтепер ніхто, навіть ельфи, не зможуть творити закляття без мого дозволу. До речі, саме зараз маги вашої армії можуть пересвідчитись у цьому на власному досвіді. Після того як вони насмілились увійти в головні ворота Урубейна, їхні закляття більше не діють так, як належить. Деякі з них узагалі не спрацьовують, а інші змінюються й вражають не мої загони, а ваші.
Галбаторікс нахилив голову. Його погляд став відсторонений, так, наче він прислухався до когось, хто нашіптував йому щось на вухо.
— О, здається, це посіяло серед варденів неабияку паніку.
Ерагон поборов бажання плюнути в короля:
— Це нічого не змінить,— мовив він з ненавистю.— Ми все одно знайдемо спосіб зупинити тебе.
Галбаторікс зловісно посміхнувся:
— Та невже? І яким же чином? Та й навіщо? Подумай, що ти говориш! Ти хочеш позбавити Алагезію можливості здобути вічний мир тільки заради того, щоб задовольнити свою жагу помсти? Ти дозволиш усім чарівникам продовжувати робити те, що вони роблять, незважаючи на ту шкоду, яку вони завдають іншим? Це навіть гірше, ніж будь-що з того, що робив свого часу я. Але того ніколи не буде. Найкращі воїни Вершників не змогли здолати мене, а тобі до них дуже далеко. У тебе ніколи не було жодного шансу перемогти мене. Ні в кого з вас...
— Я вбив Смерка, я вбив разака,— сказав Ерагон.— Чому б мені не вбити й тебе?
—Я не такий слабкий, як ті, хто мені служить. Ти не зміг подолати навіть Мертага, а він — всього лиш тінь тіні. Твій батько, Морзан, був куди сильніший, ніж будь-хто з вас, але він не зміг встояти проти мене. Крім того,— обличчя Галбаторікса стало злим,— ти помиляєшся, коли вважаєш, що знищив разака. Яйця у Драс-Леоні були далеко не єдині, які я взяв у летрблака. У мене були й інші, які я сховав деінде. Скоро вони вилупляться, і разаки знову ходитимуть по землі, виконуючи мої накази. А щодо Смерка, то Тінь не так уже й важко зробити. До речі, від них часто буває більше проблем, ніж користі. Як бачиш, хлопчику, твої перемоги нічого не важать.
Понад усе Ерагон ненавидів самовдоволеність Галбаторікса і його вираз нездоланної переваги. Йому хотілося кинутись на короля й проклясти його всіма можливими прокляттями, але заради безпеки дітей Вершник тримав себе в руках.
«Що нам робити?» — спитав він Сапфіру, Арію і Глаедра.
«Не знаю»,— відповіла Сапфіра. Двоє інших не зронили й слова.
«Умароте?»
«Ми повинні атакувати, поки ще є можливість». Запала тривала мовчанка. Галбаторікс так і продовжував дивитись на них, обіпершись на лікоть і поклавши підборіддя на кулак. Біля його ніг тихо схлипували хлопчик і дівчинка, а над ним світило око Шруйкана, схоже на величезний ліхтар льодяного блакитного кольору.
За якийсь час двері в кімнату повільно відчинились і зачинились. Залунали кроки. То були кроки людини й дракона.
Невдовзі з’явились Мертаг і Торнак. Вони підійшли до трону й зупинилися поряд із Сапфірою.
— Сер,— уклонився Мертаг.
Король подав їм знак рукою. Мертаг із Торнаком рушили до нього й стали праворуч від трону.
Ставши на своє місце, Мертаг мимохідь кинув на Ерагона презирливий погляд, а потім склав руки за спиною і почав пильно дивитися в далекий кінець кімнати, не звертаючи на Вершника жодної уваги.