Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Здавалося, радості Вершника не було меж.
— Ви живі! — скрикнув він, підбігаючи до ельфів і, на превеликий подив Блодхгарма, хапаючи його в обійми.
Якийсь час Блодхгарм мовчки дивився на Ерагона своїми жовтими очима.
— Так, ми живі, Вбивце Тіні,— нарешті сказав ельф, вишкіривши в посмішці ікла.
— А це все... Елдунарі? — спитав Ерагон, м’яко вимовивши останнє слово.
Арія ствердно кивнула:
— Вони лежали в скарбниці Галбаторікса. Треба буде ще якось туди навідатись. Там сховано багато чудес.
— І як вони? Ну... Елдунарі.
— Украй збентежені. їм знадобляться роки й роки, щоб прийти до тями... Якщо їм це взагалі вдасться.
— А це що? — Ерагон кивнув на скриньку, яку тримала Арія.
Ельфійка озирнулась, наче хотіла впевнитися, що поблизу немає нікого стороннього, а потім підняла кришку на ширину пальця. Усередині, на оксамиті, лежало красиве зелене яйце дракона, всіяне білими прожилками.
Ерагон загадково всміхнувся, трохи помовчав, а потім покликав до себе ельфів, які були з Арією. Коли всі зібралися біля нього, Вершник зашепотів щось прадавньою мовою — він розповів їм про яйця на Вройнгарді.
Ельфи не стали ані галасувати, ані сміятися, та їхні очі засяяли. Здавалося, що всі вони бринять від хвилювання.
«Ерагоне!» — раптом покликала Вершника Сапфіра. І в цю ж таки мить Арія спохмурніла.
— А де це Торнак і Мертаг? — стурбовано спитала вона.
Ерагон озирнувся — Насуада стояла посеред двору одна. Поряд із нею була лиш пара сідельних торб, яких Вершник досі на Торнакові не бачив. За якийсь час над двором пронісся вітер, і Ерагон почув помахи могутніх крил. Та ні Мертага, ні Торнака не було видно.
Тоді Ерагон спробував знайти їх подумки, і йому відразу це вдалося, бо вони й гадки не мали ховатися. Але говорити з ним про щось вони теж не хотіли.
— Хай йому грець! — тільки й сказав Ерагон, біжучи до Насуади. На її щоках були сльози. Здавалося, вона ледь-ледь тримає себе в руках.
— Куди це вони?..
— Подалі звідси,— підборіддя Насуади тремтіло. Потім вона глибоко зітхнула й більше не зронила ні слова.
Ерагон знову лайнувся. Він розв’язав торби. Там було кілька невеликих Елдунарі в оббитих коробках.
— Аріє! Блодхгарме! — закричав Вершник, показуючи на Елдунарі.
Ельфи кивнули.
Тоді Ерагон, не гаючи й секунди, побіг до Сапфіри. Йому не довелося нічого пояснювати. Дракон усе й так розумів. Він розправив крила, і тільки-но Вершник умостився в сідлі, злетів у небо. Радісні крики залунали над містом, коли вардени побачили Сапфіру. Та зараз було не до цього — Сапфіра швидко-швидко махала крилами, прямуючи за шлейфом мускусного запаху Торнака. Цей слід вів спершу на південь, огинаючи навислу над містом скелю, потім піднімався вгору повз величезний кам’яний виступ і нарешті повертав до ріки Рамр.
Упродовж кількох миль слід був прямий, а коли широка ріка, обабіч якої росли дерева, опинилася майже під ними, повів їх униз. Ерагон пильно вдивлявся в землю. Аж раптом біля підніжжя одного з пагорбів на другому боці ріки він побачив щось схоже на червоний спалах.
«Туди»,— сказав він Сапфірі, хоч та вже й сама помітила Торнака.
Вона спустилася по спіралі й м’яко сіла на верхівку пагорба. Повітря біля води було прохолодне й вологе. Воно пахло мохом, мулом і соком рослин. А між пагорбом і рікою лежало ціле море кропиви. Її було так багато, і вона росла так густо, що пройти крізь неї можна було, хіба що прорубавши собі шлях. Темне зубчасте листя легко шелестіло, і цей шелест зливався зі звуком стрімкої води.
На краю заростей кропиви сидів Торнак. Мертаг стояв поряд із ним і підтягував ремені сідла.
Ерагон поклав руку на Брізінгр й обережно рушив до них.
— Ви прийшли, щоб зупинити нас? — не обертаючись, спитав Мертаг.
— Буде видно. А куди це ти зібрався?
— Не знаю. Мабуть, на північ... кудись якомога далі від людей.
— Ти можеш залишитись.
Мертаг тихо засміявся, хрипло й безрадісно.
— Ти ж чудово все розумієш. Через мене Насуаді не буде спокою. До того ж, гноми ніколи цього не дозволять. Хіба не я вбив Ротгара? — він глянув через плече на Ерагона.— Галбаторікс називав мене Вбивцею Короля. А тепер і ти Вбивця Короля.
— Здається, це в нас сімейне.
— Тоді тобі треба наглядати за Рораном... А от Арія — вбивця дракона. Мабуть, для неї це нелегко — ельф, який убив дракона. Ти повинен поговорити з нею і впевнитись, що все гаразд.
Ерагон дивувався, як тонко розуміє все Мертаг:
— Добре, я так і зроблю.
— Ну ось,— сказав Мертаг, до кінця затягнувши ремінь. Якусь мить він помовчав, а потім повернувся до Ерагона. Зарок він тримав близько до тіла. Меч був оголений і готовий до бою.— То я ще раз питаю тебе: ти прийшов, щоб зупинити нас?
— Ні.
Мертаг ледь помітно всміхнувся й засунув Зарок у піхви.
— Це добре. Інакше мені знову довелося б битися з тобою.
Ерагон нічого на те не відповів, а натомість спитав:
— А як ти зміг звільнитись від Галбаторікса? Це все твоє справжнє ім’я, чи не так?
Мертаг кивнув:
— Я вже казав тобі, що я... тобто ми,— він торкнувся боку Торнака,— уже не ті, якими були раніше. Просто потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти це.
— Час і... Насуада.
Мертаг спохмурнів. Він мовчки повернувся й почав дивитися кудись далеко-далеко, за море, високої кропиви. Ерагон підійшов до нього.
— Пам’ятаєш,— тихо спитав Мертаг,— коли ми востаннє були біля цієї ріки?
— Таке важко забути. Я й досі чую іржання коней.
— Ти, Сапфіра, Арія та я... Ми були тоді разом... Ми були впевнені, що нас ніщо не зупинить...
Краєм свідомості Ерагон відчував, що Сапфіра й Торнак так само розмовляють одне з одним. Про що вони говорять? Зрештою, Вершник добре знав, що Сапфіра неодмінно розкаже йому про це.
— А що ти робитимеш? — спитав він Мертага.
— Буду сидіти й думати. А може, збудую собі замок.