Фальшивий талісман
Шрифт:
— Бачите, знаємо й ми. Так от, ви одержуєте всякими правдами й неправдами запрошення на це урочисте засідання або до якогось іншого приміщення, де будуть присутні партійні та радянські діячі, а також великі воєначальники, особливо керівництво ставки й сам верховний головнокомандуючий. Вам зрозуміло?
І знову Іполитов кивнув мало не автоматично. Звичайно, він давно вже збагнув, куди гне Краусс, але чи відомо цьому самовпевненому штурмбанфюреру, як важко одержати перепустку на таке засідання? На урочисте, правда, легше, але пронести міну повз пильних
Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися. А далі буде видно.
Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього так, як школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Гой глянув і побачив звичайний ящичок — невже ця шкатулка має справді страшенну вибухову силу?
У відповідь на його подив Ганс сказав:
— Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.
— Просто й сердито, — додав Краусс.
“Звичайно, задумано сердито, — подумав Іполитов. — Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами в фюрера, ну й що? А хто мене пустить крутитися під ногами у…” Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося, тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Штауффенберга, всяка, навіть маленька невизначеність могла мати трагічні наслідки.
Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. 1 мовив так, щоб і відповісти на невисловлене запитання, і щоб ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:
— Це міна великої вибухової сили. Я б сказав, величезної. Те що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння.
Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися.
Засунувши руку в кишеню, Іполитов намацав срібний брелок, подарований у Фріденталі.
Його талісман, його щастя.
15
Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі. Несли з собою сквиру, але не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли віліс стрибав на вибоях дороги між Дідиловом та Квасовом. Справді стрибав, бо Віктор витискав з машини все, що міг, і вони міцно трималися, щоби не вилетіти з машини на крутому повороті.
Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді й розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради — там об’явився німецький диверсант, і голова з “яструбками” пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять — отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися й повідомити їх, що…
Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий? Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення — добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, а йому нічого не треба було пояснювати — через кілька секунд віліс рвонув до Квасова як навіжений, розбризкуючи колесами сипкий пісок сільської вулиці.
Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.
Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:
— Кажеш, голова з “яструбками” пішли брати?..
— Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?
— Усе може статися… — якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: — Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то “яструбки”!
У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг.
— Люди життям ризикують, а ти… — сказав не те що докірливо, але й не зовсім схвально.
— А хто їх просить ризикувати? — пробуркотів Толкунов під ніс, однак не так уже й запально.
— Совість.
— А якщо диверсант утече?
— Погано.
— Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти. Чи взагалі передислокуються.
— Так, — погодився Бобрьонок. — Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…
Але Віктор і так робив усе, що міг, і віліс стрибав по вибоях розбитої дороги.
Десять кілометрів до Квасова подолали за лічені хвилини, ще хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під’їхали просто під ганок. Голова почув звук мотора ще здалеку й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.
— Що?.. — нетерпляче вигукнув Бобрьонок. — Що сталося і де диверсант?
— Убитий.
— Ех!.. — з докором видихнув Толкунов. — Що ви наробили?
— Убили диверсанта! Хіба неправильно?
Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, це вже було добре, звичайно, краще було б узяти живим, та що ж… Зсунув кашкета на потилицю, наказав:
— Розповідайте, як сталося.
Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:
— Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним хлопцем, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нам, мені, отже, й двом “яструбкам”. Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися і були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати… Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали…