Фальшивий талісман
Шрифт:
— Він має такі документи!.. — почав Валбіцин хвалькувато.
“Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну, хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусь прикмету, звання, посаду…”
Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу, і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.
Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину, раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель
У машині Валбіцин одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної і брудної, холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але зараз доріжка до кімнати ще існувала, пан Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім. мелодійним дзвоном розбитого скла.
Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.
Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.
17
Юрко зупинився в підліску, на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.
— Он там… — вказав на березу.
Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.
Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи — має запасний вихід до струмка, можна зимувати, на боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.
Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.
— Ну що? — запитав пошепки Толкунов. — Оточуватимемо?
— Так, — погодився майор. — Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут — ти за дубом, а я в кушах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підстраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.
Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію. Видно, лишився задоволений, бо кивнув, не відповідаючи.
— А зараз дай команду: нехай оточують галявину, — наказам Бобрьонок.
На вантажівці з району прибуло п’ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить, втекти не вдасться.
Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.
— От що, — порадив, — ти двох автоматників постав у яру.
— Запасний вихід? — одразу зрозумів Толкунов.
— Звичайно.
— Не випустимо! — капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.
Він повернувся хвилин через двадцять: коли небо на сході пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами й дебрями по пралісі.
— Ну, хлопче, давай! — потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок.
Штунь рушив, трохи згорбившись, здавалося, “шмайсер”, що метлявся на грудях, пригинав йото. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, і той зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього — здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м’яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.
Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків’ям автомата по березі.
Стояв і слухав биття власного серця — видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.
Постукав ще раз, почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки тоді відчинився. На галявину визирнув заспаний Муха.
Юрко сів, знявши автомат, — кинув його недбало поруч, але так, щоб можна було дотягнутися правицею. Сказав, позіхнувши:
— Спите… Будіть, друже сотнику, радиста, пан Харитон кличуть.
Муха невдоволено закліпав очима.
— Що трапилося?
— А нічого. Радиста, кажу, кличуть.
— Де Харитон?
— У лісі лишився.
— Як так? — У сотника прокинулась вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: — Давай до схрону.
Юрко насупився.
— Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… — Але схопив автомат і поліз до схрону.
Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.
— То що тобі? — запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.
Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м’якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі.
— Що трапилось? — запитав. Нараз зіскочив з нар, сон у нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. — Де Харитон?