Фальшивий талісман
Шрифт:
— Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться — нехай виходить, а ні — закидаємо гранатами.
Пропозиція була слушна, чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради цього бандита, і він кивнув. Лейтенант відсунув люк, гукнув:
— Сотнику Мухо, ви чуєте мене?
Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння, і відразу вдарила автоматна черга.
— Чую і відповідаю! — закричав Муха.
Лейтенант відступив на крок, тепер кулі були не страшні йому.
— Здавайтеся,
Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:
— Ну, розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.
Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя— і тиша…
— Усе… — мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. — Пошуруйте там… — А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.
Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести “роз’яснювальну” роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.
— Рушили, — наказав.
Але Толкунов відкликав його вбік.
— Що з ним робити? — вказав очима на Юрка. — Лишимо тут?
— Ні, — заперечив майор рішуче. — Він ще потрібний нам.
Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.
— Рушили то й рушили, — погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.
18
Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.
— Ваші розшукувачі працювали відмінно, — сказав генерал, — і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд, і ваш план радіогри з “Цепеліном” схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Безпосередньо відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.
— Не густо, — пробубнів у трубку Карий.
— Не поспішайте, — зупинив його Рубцов. — Із ГУКРу [2] мені повідомили про одну історію, яка, гадаю, безпосередньо стосується наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… — Він почав розповідати. Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…
Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами. Ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель.
2
Головне управління контррозвідки.
— Десь тут… — мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.
— Хто?.. — почувся хрипкий голос.
— Ніч зоряна, безхмарна… — мовив Біцбул.
— І місяць скоро зійде… — Назвав другу половину пароля чоловік. — Я вже зачекався.
— П’ять хвилин, — заперечив Біцбул, — усього п’ять хвилин. Але зважте, дорога складна…
— Складна, — погодився чоловік. — Пішли?
— У вас порядок?
— Повний.
Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях — вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.
За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану “Цепелін” — школа шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати туди свою людину — лейтенанта Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру німців: вони навіть призначили його охоронцем.
Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення:
“Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів… Чекаю ваших вказівок”.
На схемі були позначені службові приміщення розвідувально-диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник, обершарфюрер СС Лашков-Гур’янов. Виявилося, що котеджі містилися, поза зоною школи, за триста — триста п’ятдесят метрів від найближчого поста охорони.
Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:
“Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок”
Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур’янов, який залишився за Хорвата (того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, то саме цим підписав собі вирок.
…Пісок рипів під чобітьми, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі — це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:
— Охорона не здійме тривоги?
— Порядок, — заспокоїв Лазарєв, — я попередив свого помічника, що йду до Лашкова, мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди з вартівні не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.
— Ти став тут справді великим цабе, — не втримався від іронічної посмішки Біцбул.
— Точно, — ствердив Лазарєв, — гітлерівці мені довіряють.