Фальшивий талісман
Шрифт:
Вони вже підходили до котеджу. Вікна не світилися, видно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив — замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.
Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, — в будинку пахло горілкою та смаженим м’ясом.
— Спить… — пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. — Там…
Справді, з кімнати долинало Голосне хропіння. Біцбул
Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі, на підлозі склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.
Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.
— Хто ви? — запитав тремтячим голосом.
Біцбул помахав перед його носом папером з печатками.
— Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! — вигукнув загрозливо. — Здавай зброю і одягайся.
Обершарфюрер витягнув з-під подушки “вальтер”, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.
— Ключ від сейфа? — вимогливо простягнув той руку.
— В кишені кітеля, — вказав Лашков-Гур’янов на мундир, що висів на стільці.
Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.
— Швидше! — пригримнув.
У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали. Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову-Гур’янову.
— Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.
Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант Пяткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур’янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.
— Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, — констатував Рубцов. — І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.
— Тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? — докинув Карий.
— Отож, тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у “Цепеліні” готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу — уявіть собі, спеціально для нього фірма “Мессершмідт” спорудила літак.
— Ого! — вигукнув Карий.
— Ще один цікавий факт, — вів далі Рубцов. — Цього агента приймав сам Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то німці справді задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман, срібний брелок для ключів з подряпиною. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.
— Щось у цьому є, — пробуркотів Карий.
— Так, так… Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам вдалося знешкодити, мала завдання
— Ще б пак!
— От і я гадаю, що затримані нами агенти шукали місця для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляє Сивий.
— Два кінці одного ланцюга?
— Точно. І тепер від того, як ви проведете радіогру з “Цепеліном”, залежить, візьмемо ми їхніх агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу, Принаймні одного з талісманом Скорцені.
— Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я доповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже ведуть сюди, з хвилини на хвилину мусять бути, і я особисто займуся ним”
— Дуже прошу, Вадимо Федотовичу, я б сам під’їхав, але за вами — як за кам’яною стіною. Систематично інформуйте мене
Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама ставка, й кожна похибка важить дуже багато.
Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ад’ютант лейтенант Щеглов.
— Ну, де ж вони? — запитав нетерпляче.
Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на увазі полковник, іноді він, здавалося, навіть читав думки Карого, принаймні так гадав полковник. Лейтенант зиркнув на годинник і відповів безапеляційно:
— Прибудуть через три — чотири хвилини.
Лейтенант помилився лише на хвилину: віліс зупинився біля будиночка контррозвідки через п’ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглову.
Радистові розв’язали руки, він стояв посеред кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина — агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.
Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки, дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.
Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасуваному, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже, ніби бачив не людину, а якусь комаху.
— Ваше справжнє прізвище? — запитав нарешті.
Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:
— Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.
— Частина?
— Тридцять дев’ятий стрілецький полк дев’ятнадцятої дивізії.
— Потрапили в полон чи здалися самі?