Флешка-2GB
Шрифт:
Невротики, як уже було сказано, створили мистецтва.
Психопати — політику й точні науки.
Невротиками всіяні позацвинтарні поховання.
Психопати складають пантеон найжорстокіших тиранів і найгеніальніших вождів.
Психопати — месії.
Невротики щонайбільше — апостоли.
Невротики продукують ідеї.
Психопати ідеї втілюють.
Невротики часто зневірюються, відрікаються, каються, просять цюцю, цицю і безстроковий кредит.
Психопати тихо вичікують і ніколи не відмовляються від задуманого.
Невротики всуціль талановиті, мислять неординарно і творять непересічно, але найчастіше банально про…ають свій талант (потрібне вставити). Іноді вони просто не можуть вибрати з-поміж своїх різнобічних талантів найважливіший і помирають від розгубленості.
Геніями
Невротика іноді й справді можна сплутати із психопатом: у них подібна психосоматика. Наприклад, і ті, і ті часто миють руки. Однак невротики роблять це від непевності й побутової амнезії (я помив руки? Боже, я помив руки? Мені ж зараз вітатися…), а психопати — в рамках пожиттєвого протистояння з мікроорганізмами (Що, мої маленькі друзі, скучили за таточком? А ось ми вас дихлофосиком… А ось ми вас хлоринольчиком… А ось вам мило дитяченьке, з діоксинчиком…). Руки невротиків — сухі й гарячі. Руки психопатів — липкі й холодні. Хоча буває й навпаки.
Попри те, що клінічна картина як психопатів, так і невротиків прописана детально й повноцінно, в мистецтві мало переконливих образів одних і других. Вожді, маньяки, легендарні скнари, авантюристи, полководці і т.п. в літературі-театрі-кінематографі — радше знаки і маски, аніж повноцінні психологічні портрети. Можливо, через те, що сценаристи й актори здебільшого — невротики, а режисери і продюсери — психопати, ці два полярні типи мікшуються, і в результаті ми отримуємо нежиттєздатних і неправдоподібних мутантів.
Геніальний Ніколсон у «Краще не буває» в геніальній вступній сцені геніально миє руки, раз по раз розпаковуючи новий шматок антибактерійного мила й жбурляючи попередній у смітник. Абсолютно переконливо-психопатично викидає в сміттєпровід сусідського пса. Цілком адекватно перекручує тричі дверні замки. Однак кадри оминання тріщин в асфальті замутнюють клінічну чистоту картини, демонструючи недоречний зразок невротичного блазнювання. Набагато ціліснішими видаються Ніколсонові персонажі з «Польоту на гніздом зозулі» та «Сяйва», однак у загальному пафосі цих стрічок психопатія — ужиткова й побічна лінія основного месиджу. Подібно й польський «День придурка» неприпустимо легковажно змішує в одній особі два несумісні діагнози, а в результаті — замість драми невротика або маньячного фарсу — отримуємо нестравний пародійний фарш. Більше хворобливої автентики вдається відтворити Ді Капріо в біографічному «Авіаторі» Скорсезе. Говард Х'юз, мільярдер, продюсер, меценат і, природно, психопат, дуже схожий на справжнього. Можливо, через те, що справжнього вже давно ніхто не пам'ятає. Хоч як це дивно, у найзагальніших рисах споконвічне смертельне протистояння невротиків і психопатів достовірно показане в безнадійному голлівудському бойовику «Alien vs Predator» (Чужий проти Хижака). Гадаю, хто з них хто, уточнювати вже непотрібно. Стурбованих відсилаю до Великої Медичної Енциклопедії прибульців, а також до книг Бут. 1:20, Л. Под. Гамлет. 1:1.
Почавши з тварин, птахів небесних та іншої морської сволоти, фауною хотілося б і закінчити. У згаданій стрічці «Краще не буває» роль невротика зіграв так, що краще не буває, маленький, миршавий песик (звісно, діти і звірі — найгеніальніші актори). Тут конче зауважити, що невротизм серед тварин — явище далеко не рідкісне, до того ж очевидніше. По суті, все в поведінці живих створінь, що не служить кінцевій меті виживання та продовження роду, можемо трактувати як хворобливе відхилення. Для чого бездомний пес, який цілими днями в пошуках їжі порпається по смітниках і ледве може забезпечити собі білковий баланс, із таким завзяттям і азартом ганяється за велосипедистами, витрачаючи дорогоцінні калорії? Для чого сорокам, ризикуючи життям, збиткуватися з котів? Чому бики ненавидять червону шмату? Адже це загрожує
P.S.: Я закриваю медичні картки, історії хвороби, журнал, розкладаю папери по шухлядах і замикаю реєстратуру. Робочий день закінчився. Виходжу надвір, відпинаю ланц, сідаю на ровер, їду додому. Вона, як завжди, з'являється не знати звідки, непомітно, з-за рогу чи з-за кущів, самовіддано біжить за велосипедом, тримаючись на рівні осі заднього колеса. Іноді я не витримую, зупиняюся і запитую: «Ну скажи, поясни, для чого це тобі? Або хоч як тебе звати?» Вона ніколи не відповідає. Лише опускає погляд, посміхається і помахує хвостом.
F1. Короткий курс
Мої однолітки ще, мабуть, пам'ятають, як в оптимістичних радянських кінодетективах волали про допомогу потенційні жертви. «Допоможіть! Міліція!» — верещали огрядні мосфільмівські діви, загримовані під «прядильщиць-валяльщиць», притискаючи до грудей сітку-авоську з «палкою» бутафорської ковбаси. Іноді сценаристи, орієнтовані на авангардизм слов'янського розливу, розбудовували цю фразу до варіанту «Допоможіть, люди добрі!», та це не мало успіху ані в глядачів, ані в цензорів. Не тому навіть, що оксюморонність виразу «люди добрі» надто очевидна, а тому, що: по-перше, вирафінований ідеологічною муштрою художній смак радянського обивателя-інтернаціоналіста протестував проти дешевого панслов'янізму, закладеного в цьому словосполученні; а по-друге, — і це найголовніше — поява в кадрі сакральної вареної ковбаси (режисери практикували крупний план, паралельний монтаж і навіть зйомку рапідом) була культурним кодом такої потуги й універсальності, що будь-які мистецькі експерименти в цьому контексті видавалися святотатством.
(Зауважу принагідно, що коли й траплялися замість ковбаси коштовності, банкноти чи товсті гаманці — то лише в науково-фантастичних стрічках про закордонне життя, і це ніколи не викликало такої всеохопної коїтусної ідентифікації глядача з кіногероєм, як у випадку з магічним прутнем «Докторской Особой».)
Зрештою, класичний варіант «Допоможіть! Міліція!» також межував із абсурдом: згадки про якусь «міліцію» були такими ж безсенсовними, як і апелювання до «добрих людей», однак в роки розвинутого соціалізму архетип «дільничного» (міліціонера чи терапевта — несуттєво) був доведений майже до ідеалу і, позбавлений внутрішніх суперечностей, не викликав спротиву глядацької аудиторії. Звісно, на шляху вдосконалення совкових ідеологем траплялися й прикрі помилки. Так, покоління моїх батьків могло би згадати сюрреальний образ двірника в накрохмаленому фартусі із декоративним віником в руках та міліційним сюрчком у роті; а генерація мого наймолодшого брата ще мусить пам'ятати кіношну субкультуру т.зв. «дружинників» із червоними очима і червоними ж пов'язками на рукавах. Однак після того, як посади двірників та кочегарів остаточно зайняли художники, поети й рок-музиканти, а всіх дружинників відрядили стажуватися в Афганістан, ці недолугі вигадки госфільмівських служак відійшли в небуття.
Та досить ретроспекції. Повернімося до сьогодення. Не секрет, що в кримінальних сюжетах сучасної серіально-блокбастерної продукції жертви волають про допомогу вкрай рідко і майже ніколи не кричать «Допоможіть!» Сучасні способи повідомити про напад різноманітні, та здебільшого суто технологічні: «гарячі номери» мобілок, газова зброя, електрошок, кнопка виклику охорони тощо. І справа тут не в розмаїтті асортименту технічних засобів, а в тому, що з відходом ковбасно-совкової парадигми об'єктам нападів та зазіхань справді є що втрачати, а коштовності, гроші та предмети розкоші перейшли з категорії SF-реквізиту в розряд реальних побутових речей. Відповідно, в новому дискурсі змінилася й семантика волань про допомогу.