Флешка-2GB
Шрифт:
До послуг покоївки довелося вдатися ще раз, коли надворі почалася хурделиця і з'ясувалося, що металопластикові вікна — чергова бляшана панацея вітчизняної архітектури — в жоден спосіб від цієї хурделиці не рятують (покоївці також дуже пасував халат із капюшоном).
У день, коли я виїжджав, мені вперше змінили рушники і видали другий шматок мила. Мило я забрав на пам'ять.
Іноді роль готелів-спонсорів виконують приватні помешкання. Ну, ті, що позиціонують себе як «апартаменти». В таких апартаментах нам із приятелькою довелося мешкати десь в Одесі. Ґаздиня, ознайомлюючи нас із місцевим колоритом, виголосила такий приблизно монолог: «От, як у туалет будете заходить, так ручку сильно
Перспектива увімкнути сирену і лягти з приятелькою в ліжко на якийсь час заволоділа моєю уявою, ґаздиня ж тим часом продовжувала: «А ще, знаєте, у нас тут на площадці бультер'єр живе, він не агресивний, но йому не нравиться, шо ми тут готель устроїли, от він на жильцях, гостях города, мститься. Но ви виду не подавайте, що іспугалися, а так гордо мимо нього проходьте, і тоді він вас не троне».
Мені хотілося запитати, чи пропускає бультер'єр міліцейський наряд, коли спрацьовує сигналізація, але мучило відчуття, що ґаздиня розповіла не все і що треба з'ясувати якусь деталь. Згадати, про що саме йдеться, не вдалося.
Згадав я про це, коли вийшов по сигарети й продукти. Повернувшись, уперся в металеві двері під'їзду, код домофону якого нам ніхто не повідомив. Я почав дзвонити приятельці, яка залишилася в апартаментах. Марні спроби. Ця моя приятелька має якусь неймовірно велику родину, і для кожного родича в неї — своя мобільна картка. Тому достукатися до неї, коли вона обдзвонює родичів із терапевтичним обходом, — неможливо. Потупцявши хвилин двадцять під будинком, я врешті дочекався якусь бабцю-пенсіонерку, тимчасову сусідку. Бабця радо назвала мені код і жваво відчинила двері.
За дверима сидів бультер'єр. Я не звернув на це уваги, приготувавшись скористатися методою, якої нас вчила ґаздиня, та бабця раптом запричитала: «Ой, ви сюда нє хадітє. Он совсем больной. Он вчєра мою сестру покусал, вот я от нєйо с больніци возвращаюсь. Давайте, я єво надвор виманю, а ви бистренько проскочітє».
Як бабця виманювала бультер'єра, і чим усе закінчилося — тема для триллера. Може, коли напишу.
Однак найкрутіший готель-спонсор трапився мені у пристоличному містечку Ірпінь. Про те, що в Ірпені є Будинок творчості літераторів, парк і охоронний «Отряд имени Степана Бандеры "Трызуб"» на чолі із сержантом на ймення Роман Жахів, знає багато хто. А от мешкати у місцевому готелі довелося, напевно, небагатьом. Не пам'ятаю його назви, але добре пам'ятаю, що під грозовим ірпінським небом світилися три неонові зірки. Проте вже в холі своєрідність місцевої тризірковості впадала у вічі. Не пригадую докладно, але в якійсь кафкіанській послідовності спливають такі епізоди:
— заґратоване радянськими фігурними ґратами віконце адміністратора;
— велетенський ґросбух, куди записували «постояльців», із багатьма графами на кшталт «походження», «національність, «група крові»;
— ветеран ВОВ у спортивному костюмі в ролі портьє;
— заґратований же аптечний кіоск із рекламною афішею «Протигрибкові засоби продаються в кредит»;
— вантажний ліфт, розрахований на 5 поверхів угору і 4 вниз;
— порожній фанерний стенд з написом:
«Стен ая г зета»
і пришпиленим оголошенням:
«Об'ява: после 11-и двери откриваться не будут».
Далі
— ліфт не піднімається вище за п'ятий поверх, бо з шостого по дев'ятий поверхи займає студентський гуртожиток;
— а перші три поверхи не обслуговуються з міркувань економії;
— тому до розташованого на другому поверсі буфету на сніданок треба добиратися евакуаційними сходами, які, оминаючи гуртожитські та інші території, сполучають готельні простори;
— ресторан не готельний, належить іншій організації, тому вхід до нього знадвору, через інші фігурно заґратовані двері.
Ну, і так далі.
У тризірковому номері, як і належить, були телевізор і холодильник.
Телевізор, убитий корейський «First», був безпілотним і німим, а холодильник, раритетний радянський «Морозко», виявився заразом і єдиним джерелом світла в кімнаті. Розчулила лазничка, викладена жовтими лікарняними кахлями, з тріснутим унітазом та душовою зі стоком у підлозі. А ще — два рушники: великий, китайський і білий, «вафельний», шматок господарського мила та цілісінький, запакований рулон туалетного паперу «Кохавинка». Доречність останнього я оцінив після сніданку, що складався з макаронів, кабачкової ікри і санаторного какао та пережитого в готельному коридорі шоку. Коли вранці, емануючи господарським милом, я вийшов із номера, то побачив людей, що смиренно сиділи на стільцях, розставлених під стінами. Згадався «Процес» Кафки і похорон Брєжнєва. Інстинктивно я запитав у найближчого: «Хто останній?» Найближчий і виявився останнім, а все разом — чергою до ощадкаси, що винаймала кілька готельних покоїв.
Коли я запитав у фігурно заґратованої адміністраторки, чи не можна було би провести світло не лише в холодильник, а й до кімнати, мені видали ще один ґросбух, у який я мав записати свою скаргу. Я записав прохання вкрутити лампочку після розпачливого месиджу якихось двох студенток: «Приєхалі послє канікул — нєт входной двєрі. Скажитє столяру».
На цьому тлі нічні переговори з ветераном BOB, який сторожував двері, немов Цербер, мотоциклетні перегони місцевих байкерів під вікнами і додаткова порція кабачкової ікри на другу добу проживання виглядають невинними цікавинками. Тризірковий ірпінський сервіс варто вписати в перелік туристичних родзинок України.
Газетярський вірус спонукає порозумувати з приводу метафоричного готелю «Україна», в якому ми всі тулимося і в якому тріскають бляшано-пластикові вікна і застрягають вантажні ліфти. Але зупинимо вірус.
Бо, мушу сказати, моя «письменницька кар'єра» набирає обертів. Мене починають запрошувати й на музичні фестивалі. Я вже був у Шешорах і в Підкамені. Мені вже довелося ночувати в мікроавтобусі, Реабілітаційному Центрі для хворих з опіками 4-го ступеню і в інтернаті для глухонімих, по кісточки затопленому зливою. Однак тут ніхто ніякого сервісу не обіцяв, і це вже зовсім інша, не туристична, а радше мандрівна історія: Батьківщина багата принадами.
Лови на лева
Географія бреше. Насправді нема ніяких країн і країв, немає жодних міст чи місць, окрім того, де ти перебуваєш зараз. Тепер. Саме в цю мить. Крім кількох квадратних сантиметрів землі під твоїми підошвами.
Немає жодних стін, окрім тих, що перед тобою. Та й вони розсипаються в порох, варто тобі відвернутися.
Лише безнадійно інфантильні мрійники вірять у те, що подорожі кудись приводять. Що, мандруючи, можна пізнати або впізнати світ. Адже коли ми з'являємося тут, для нас на всі чотири сторони відкрита тільки одна дорога.