Флешка-2GB
Шрифт:
Його комірка мало чим відрізнялася від кімнатки мК д, лише замість дзиґлика тут стояла коробка з-під ненайкращого львівського пива «1715».
Вчергове переконуючись у сердечній доброті мешканців мансарди, я запитав студента, як маю повернути йому ключі, бо не збирався затримуватися тут надовго. Які ключі, — здивувався він, — у нас же тут нема ніяких замків. І справді, обернувшись, я побачив на дверях лише кльозетний гачок, та й той ледве тримався.
Я повернувся повідомити мК д, що проблему з нічлігом вирішено, і зі здивуванням побачив навпроти її ліжка точнісінько таке ж. Евентуально для мене.
Я не став ускладнювати ситуацію і розпитувати про природу цього безсумнівно надприродного явища, тим більше, що в подальшому розвитку подій зяє нічим не заповнювана прогалина, можливо, тієї ж самої надприродної конфігурації, що й поява другого ліжка в комірчині (розміри
Утім, феномен прогалин у секвенціях психозів сам по собі не новина:
Одного разу я повертався зі Станіслава до Львова після якогось бучного святкування й за звичкою купив на дорогу ще трохи алкоголю. Саме святкування відбувалося в оселі мого близького приятеля, на останньому поверсі дев'ятиповерхового блоку. Я знав, що і приятель, і решта моїх друзів уже дещо втомлені моїми пияцькими вибриками, але це був час, коли мене все ще запрошували на бенкети, уродини, презентації й національні свята. Втім, мова не про це. Так от, купивши на дорогу порцію алкоголю, я виїхав до Львова. Принаймні мені так здавалося. А далі… Далі якраз і виникає одна із тих прогалин, про незбагненність яких я згадував.
(Можливо, в неперервності буття просто існують якісь дефекти. Можливо, Богові час від часу просто набридає тягнути мільярди біографій у нескінченну послідовність, і коли він на мить відводить погляд від чогось або, скажімо, просто кліпає Всевидючим Оком, у життєписі чи то конкретної особи, чи то й цілих народів виникає пролом, діра, залатати яку немає чим: в субстанції сущого не передбачено для цього будівельних матеріалів.)
Отож прикупивши чергову порцію алкоголю, я вирушаю до Львова, сідаю в потяг, блаженно закриваю очі, а коли розплющую їх… бачу, що сиджу на сходовій клітці дев'ятиповерхового блоку, при мені ані торби, ані грошей, одяг мій закривавлений, а голова розбита. «Ну, от і догулявся, клятий пияцюра», — думаю я. Цілком очевидно, що нікуди я не виїхав, а, напившись, потрапив у якусь халепу. І тепер знову сиджу в будинку приятеля, що в Станіславі, коло піддашшя дев'ятиповерхового блоку, на сходах, бо до помешкання мене напевно не пустили. Ну, добре. Тепер треба вирішувати, що робити далі. Найперше треба випити бодай сотку, аби прийти до тями. Тільки як це зробити без грошей? До приятеля я не піду. І з огляду на залишки совісті, і з огляду на ранню годину: за всіма ознаками — десь коло п'ятої ранку. Але ж завжди повинен бути якийсь вихід! І тут я згадую, що приятель, дрібний бізнесмен, має в околицях цілу мережу кіосків non stop, у яких продають, зокрема, й горілку. Можна піти пошукати серед продавців знайомого або просто попросити в борг, пославшись на авторитет господаря, і ось так заспокоїти абстинентний синдром. Мучівно хапаючись за поруччя, я спускаюся вниз і виходжу надвір. Сонце ще не зійшло, та небо вже сіріло, як пишуть класики — «світало». Після довгих і безглуздих пошуків мені вдається віднайти якийсь кіоск канцелярських товарів, зрозуміло, зачинений. Ані сліду славнозвісної мережі нічних притонів ніде не видно. Що ж, не залишається нічого іншого, як, позичивши очі в Сірка, йти до приятеля і просити… Востаннє!.. Старий, обіцяю, це вже востаннє!.. Я повертаю назад, петляю поміж блоками, виходжу до потрібного будинку і з жахом розумію, що це не те місце! Учора я зауважив, що перед приятелевим домом перекопали всю дорогу — ремонтували водогін. А тут ані сліду жодного ремонту! Дорога ціла-цілісінька! Ну, не могли українські ремонтники все полагодити за ніч, та ще й закатати все асфальтом, не могли! Такого не буває навіть у пияцьких кошмарах.
Я розумію, що заблукав.
Справді, вулиця не та.
Йду шукати потрібну.
Нема ніде.
І жодного перехожого, аби запитати дорогу.
Надто рано.
Безвихідь.
Жах.
По довгих і безпорадних блуканнях я нарешті помічаю на перехресті якусь жіночку. Вона злякано сахається й збирається втікати. Однак я всіма можливими жестами з лексикону міжнародних виявів пацифізму пояснюю, що просто заблукав і шукаю таку-то вулицю. Жіночка лякається ще більше, каже, що такої вулиці вона не знає, про таку вона ніколи не чула, такої тут немає взагалі. І швидко втікає.
Я залишаюся на перехресті, стою останнім дурнем і раптом… десь на горизонті… за пеленою ранкової імли… бачу кістлявий хребет львівської телевежі…
Не знаю, скільки годин я добирався до свого помешкання. Не знаю, скільки кілометрів пройшов. Не маю також уявлення, яким чином із двірця, на який, вочевидь, я все ж таки приїхав, потрапив у цю дільницю. Не хочу навіть знати, що саме це за район — Замарстинів, Клепарів, — усі ці топоніми, які в професіоналів львівської ностальгії витискають скупу поетичну сльозу, ніколи нічого для мене не означали. Але з того часу я люблю Львів тупою пристрастю безмозкого мазохіста.
Орден Аутсайдерів на вікенд усім складом збирався виїжджати на якісь свої духовно-бездуховні реколекції. Та ми з мК дзібрали
(Ось ця ось аберація пам'яті, як і згадані провали в секвенціях, — також один із тих феноменів, що великою мірою визначають обличчя світу. Вони змінюють топографію, архітектоніку й навіть архітектуру міст, вони впливають на історію і хронологію, вони керують метаморфозами сущого. Це вони, врешті-решт, не дають нам вступити в одну й ту саму ріку двічі. Тому нам лише здається, нібито існують якісь там Краків, Станіслав чи Львів. Ми приїжджаємо туди, ми опиняємося й перебуваємо там, де, як нам здається, повинні би бути. А те, що при цьому часто помиляємося… Sorry, crocodile. Бог не відповідає за наші помилки.)
Перед Домініканами панував бджолиний рух. Юрми людей, здебільшого молодих, заходили й виходили із собору, співалися хорали, служилися молебні, скандувалися гасла. Однак загубитися в натовпі нам не вдалося. Двійко людей із торбами, з очевидними ознаками бездомності й виразом самотності в очах навіть серед цієї різношерстої публіки надто виділялися. Своєю недоречністю, напевно. Бо, як відомо, навіть у найхаотичнішому (на позір) бджолиному русі панує доцільність, впорядкованість і дух служіння загальній ідеї. А тут… Ані я, ані, підозрюю, мК дне знали жодної загальної ідеї, якій варто було би служити. Та християнське милосердя далося взнаки: за якийсь час страшненька черниця запросила нас усередину перепочити і напитися води. Вона провела нас у храмову прибудову, де містився невеликий жіночий монастир і недільна школа для дітей. Оскільки була неділя, то й тут вирувало від людей. Діти з батьками і без, богобійні скаути, якісь монтери з електродротами, іконописець із натурницею явно не біблійного вигляду і, звичайно, черниці. Ми потихеньку протиснулися в клас, де саме тривав урок малювання, та й сіли на задню лавку. Попри реальну можливість перепочинку нас усе ще страшенно сковували торби. Поставити тут їх було ніде, а залишити де-небудь, скажімо в коридорі, за секуляритивною звичкою колишніх комсомольців ми не наважувалися. Зрештою, я переконав себе, що тут усе-таки кляштор, а не перони львівського двірця, і виніс торби в коридор. Коли повернувся, то побачив, що мК дуже допомагає учням розвішувати якісь навчальні плакати, тому підсів до дівчинки, яку вчителька щойно вирізнила як кращу ученицю. «Покажи, що ти малюєш», — пошепки сказав я їй. Вона зиркнула на мене з неприязню, але відкрила альбом і принишкла. На чистому аркуші лежала висушена квіточка чи то звіробою, чи то центурії — з ботанікою в мене постійні проблеми. Вона навіть не була приклеєна — це ж бо не гербарій: просто лежала собі між сторінками. Заскочений зненацька, я запитав:
— Оце і є твій малюнок? — Дівчинка кивнула. — І за це у вас ставлять «п'ятірки»?
— Так, пане Іздрик, — пролунав раптом голос із кафедри. Оце ми і вважаємо найвищим проявом того, що ви називаєте «мистецтвом».
— Але ж…
— На жаль, зараз немає можливості дискутувати з вами. Як бачите, у нас урок.
Я збентежено принишк. Мене вразило навіть не те, що научителька знала моє прізвище, а невиразне усвідомлення того, що саме зараз відбувається щось страшенно важливе, що я мушу сконцентрувати всі свої чуття, всю інтуїцію і віру, бо це message, безсумнівно, message, до того ж message, адресований безпосередньо мені, можливо, це звістка, на яку я чекав усе життя, і якщо це, власне, той шанс, то він єдиний, його треба хапати просто зараз, повторів не буде, зосередься, ідіоте, ти ж просив про це стільки часу, зосередься, ти можеш, ти ж іще не зовсім пропащий, напруж свої пропиті звивини, засранцю, будь уважний, будь уважний, будь уважний, курва, сука, блядь, до дідька, чорт, чорт, чорт!
Рипнули двері, й до класу зайшла настоятелька з двома молоденькими черницями. Учні встали. Підвівся і я.
Легким поворотом голови настоятелька показала мені йти за нею. Я здивовано звів брови. Вона ствердно кивнула.
Розуміючи, що, мабуть-таки, я не лише втратив свій шанс, але й вчинив щось непотребне, я рушив до виходу. На порозі обернувся, але мК ді далі поралася з плакатами й не дивилася в мій бік. У коридорі чекали ті дві молоді черниці, настоятельки вже не було. Мовчки, жестами вони показували мені дорогу й допомагали протиснутися крізь тлум. Зрештою, я й так не наважився би про що-небудь їх розпитувати. Перед якимись дверима ми зупинилися, черниці відчинили їх, і я, підштовхуваний людьми, що снували коридором, увійшов. Настоятелька сиділа за столом, цілком сучасним офісним столом, на якому до того ж стояв лептоп останньої моделі.