Флешка-2GB
Шрифт:
Уже значно пізніше, коли я зрозумів, що віра— це передусім довіра, що світ влаштований славно, і за це його Творця варто славити, що випасти з лона матері не означає покинути лоно Господньої любові, що райське блаженство не різновид метафізичного оргазму, а чисте усвідомлення єдностіз Богом, що присутність зла є тимчасовою платоюза осутнення світу і власну тілесність, що темряване субстанція, а тільки відсутність світла, а земне життя— лише недовге випробування для безсмертної душі, щось на зразок совдепівських виїздів «на буряки», так от, коли я все це зрозумів, то зрозумів і те, що найкращою точкою відліку
Однак ми все ще тут і зі звичним антропоцентризмом наділяємо по-той-біччя всіма звичними для нас прикметами: і арифметичними, і фізичними, і — чого гріха таїти — стилістичними. Тому цілком імовірно, що по цей біксправ для когось, для небагатьох, у найкращому випадку для двох-трьох безумців, Точка віднайдеться десь серед розділових знаків цього тексту, а Відлік розпочнеться відразу по закінченні цієї фрази.
3. Point of vision
«Point of vision» — термін, що ним часто послуговуються літературознавці, розглядаючи перспективу, з якої автор бачить персонажів, позицію, з якої оповідає свої історії. Метафорично це поняття можна описати як вічко, крізь котре автор підглядає за бранцями власної фантазії. Не здогадуючись, що й сам може бути експонатом у чиїйсь кунсткамері.
Я згадав про цей термін, коли моя приятелька вчергове подивувалася, що ми з нею познайомилися так пізно. Справа в тому, що вона живе у Львові на тій самій вулиці, де розташоване помешкання моєї далекої родини: я часто туди навідувався, починаючи від 1983 року, а отже, ймовірно, міг не раз зустрічати її чи навіть спостерігати, як вона, молодша за мене на 15 років, бавиться в пісочниці, кружляє на каруселі чи біжить до школи. До того ж вікна обох помешкань дивилися одне одному просто в кватирки. Нагод перетнутися, зустрітися, познайомитися чи й просто зіштовхнутися посеред вузької вулички було більше, ніж досить.
Однак випадок, чи то пак статистика, забажала інакше, і ми познайомилися, коли за плечима кожного вже було багато чого, включно з кількома життєвими зламами.
З перспективи персонажів сюжету, себто мене й моєї приятельки, історія ця видається дивною, але не більше.
Із перспективи ж автора, вибачте, Автора цієї (усіх інших) історії, вона має літературну привабливість банального, а тому комерційно виграшного сценарію. Скільки драматизму, скільки невимовної екзистенційної туги! Двоє блукають містом, блудять життєвими нетрями у пошуках щастя, зустрічаючи, але не бачачи одне одного, проходячи, можливо, повз те найважливіше, найпотрібніше, котре, за логікою злого анекдоту, завжди поруч, у засягу руки, але тому найчастіше ігнорується. Вони невидимі одне для одного, немов привиди, немов вампіри, але тільки допори. Настає день, коли вони бачать свої віддзеркалення поруч, в одному дзеркалі, і демони за їхніми спинами радісно регочуть. Вони зустрілися, та це сталося надто пізно: тягар життєвих перемог силою інерції вже не дозволяє змінити напрям, вписатися у потрібний поворот.
Такий от «Point of Vision». Такий, приблизно, сценарій.
Публіка ридає.
Каса рахує прибуток.
Демони потирають руки.
І лише Автор знає, що ідіотична успішність усього цього гпамуру — в його унікальності, неповторності. За статистикою, такий розвиток подій імовірний тією ж мірою, що й усі інші можливі розвитки. За статистикою — він такий же неймовірний. Включно з тими, де я і приятелька зустрічаємося в період, який у мелодрамах називається «вчасно»; де ми перетинаємося неодноразово, але так і не впізнаємо одне одного; де ми, зростаючи поруч, цілком закономірно приходимо до міщанського, сусідського шлюбу; або, влаштувавши кожен своє життя, по-сусідськи ж зраджуємо одне з одним наших правовірних. І, звісно, включно з тим, де ми взагалі не зустрічаємося.
По суті, ми жертви не того, що з нами сталося, а того, чого з нами НЕ сталося. Просто тому, що того, чого НЕ сталося, набагато більше. Ми чинимо фатальні помилки або хапаємо долю за хвіст не тоді, коли робимо правильний (неправильний) вибір, а тоді, коли відмовляємося від усього непотрібного (потрібного). Адже вибираємо ми одне, а відмовляємося від безлічі. Цю безліч Тарас Прохасько називає «невибраним». І стверджує, що вона набагато важливіша за «вибране». Він має рацію. Він знає. Адже він теж автор.
Отож наше з приятелькою «невибране» уклалося в такий спосіб, що ми «зустрілися тоді, коли зустрілися» — абсурдна формула, та кращої не добереш. І з нашої перспективи цей факт виглядає щонайбільше як привід для легкого поетичного суму за тим, що могло би статися, але не сталося.
Однак існує й інший «Point of vision». «Point of Vision» деміурга. Зі своїх небес він бачить загальне вавилонське метушіння пастви, але водночас знає і веде кожне тіло, кожну душу. І в його великій грі ми — лише пазли для радісної картини раю, блискітливої, але зовсім не гламурної, хоча в ній усі зустрічаються «вчасно», себто Вчасно.
А маленьке Вибране завжди дорівнює безмежному Невибраному. І кожен — Володар власних Перснів.
Існує також «Point of Vision» публіки, без якої жоден протагоніст не мислить свого існування. Публіка байдужа. Публіка вибредна. Вона скептично кривиться з кожного повороту сюжету і каже: «Я і то придумала б краще». Та біс із нею, з публікою. Вона лише у наших головах.
А є і мій власний «Point of vision». Адже Автор сьогодні — я. І принаймні сценарій мого життя — в моїх руках. А отже, я завжди можу якщо не переписати його, то почати з чистої сторінки — напевно.
4. Crack point
Коли раніше мені траплялося закидати культурі, мовляв, вона увібрала в себе християнство, перетворивши його на один із багатьох експонатів своєї тотальної кунсткамери, я мав на думці, зокрема, таке: з містичного тіла Христа церква перетворилася на звичайну пам'ятку архітектури, де, невідомо з яких підстав, усе ще продовжують відправляти ритуали й вділяти таїнства. Однак секуляризація, десакралізація людського життя має й інші аспекти, можливо, набагато тривожніші, хоч і неочевидні. Пропозиція на ринку релігій давно перевищує реальні потреби, та, хоч як це парадоксально, вона неспроможна задовольнити швидкозмінний і зростаючий попит. Тому до безлічі модернізованих церков, сект, містичних практик та проектів «духовного зростання» долучаються й інші, «невіросповідальні» продукти культури, а точніше — того її сегменту, що зазвичай опікується шоу-бізнесом, паранаукою та квазімедициною. За справу порятунку людської душі беруться не лише шамани-шарлатани та ідеологи, а й менеджери середньої ланки. Процедури спрощуються, ритуали карнавалізуються, таїнства вділяються електронною поштою, табу відміняються, а подорож на Небеса обіцяє бути комфортною, як політ у бізнес-класі.
Зовні все спокійно. Однак коли, для прикладу, доводиться їхати в маршрутці, спостерігаючи співвітчизників, які ревно хрестяться на кожен храм, повз який проїжджаємо, я не можу позбутися враження, що в більшості громадян моєї декларативно-християнської країни там, де мала би бути віра, є пекельний коктейль із забобонів, підліткових страхів, недолікованого поганства, імпортованих орієнтальних ідей, недбало імплантованого сектантства, швидкорозчинної езотерики, добірки 25-х кадрів голлівудських містиків та ще досхочу різної чортівні. Запитайте першого-ліпшого пасажира про його світобачення і одержите — якщо взагалі одержите відповідь — нестравний мікс із Ошо, Блаватської, Кастанеди, Сергія Лук'яненка, астрологічної рубрики «Cosmopolitan» тощо. Нещодавно в одній із таких «побожних маршруток» мені довелося переглянути (комфорт смерті бізнес-класу починається з маршруток) фільм «Secret» — нав'язливу саєнтологічну проповідь, складену за всіма правилами нейро-лінгвістичного програмування. Істина, яку впродовж години нав'язував десяток телевізійних гіпнотизерів, була проста: щоб добре жити, треба добре думати. Себто ніколи не думати про те (й не протестувати проти того), чого собі не бажаєш, і навпаки — наполегливим прокручуванням у голові найзаповітніших бажань привертати їх до себе. Цей, із дозволу сказати, «секрет» я знав і раніше, але прив'язував його до якихось тонших матерій, не думаючи, що в такий спосіб можна матеріалізувати, скажімо, пилосос, будинок чи авто найновішої моделі. Я навіть почав було пробувати візуалізувати недорогий пилосос, як не втримався і розсміявся, бо згадалося мені, як незадовго до Різдва, коли я їхав іншою, цілком некомфортабельною маршруткою, підсів до мене кремезний чолов'яга дещо пошарпаного вигляду. Він мав під оком фінґал явно не гуманітарного походження, був не зовсім тверезий, не зовсім чистий, але зовсім не злий. Навпаки — виглядав на здорованя того добродушного типу, чию добродушність гарантують і цілком покривають активи тілесної ваги. Особливо не напружуючись і легко зігнорувавши протокольний етикет транспортного знайомства, він з ходу почав розповідати мені про свої одкровення і сенс буття.