Флешка-2GB
Шрифт:
Слухайте, як ми тії машини мили і ремонтували, то ціла історія. Але я вже все забув. Пам'ятаю, що на початку всі боялися до них підходити, бо радіація сильна була, а потім, вже пізніше, як ми гасали тими машинами, то я був висадив голову у вікно, і мені пілотку було здуло. А хлопці сміялися. Дуже добрі були хлопці. Таких мав добрих хлопців, що якби не вони, то й не знав би, що робити.
А ті українці на Київщині — ну їх до сраки, якісь вони гівняні.
Я вам ліпше про станцію розкажу. Там був такий всюди жовтий пластик на підлозі й здорові душові. Там цілий корпус такий був — санвузол так званий: три поверхи самі душові. І купа обмундирування — брудне здаєш, чисте береш. Потім вже було навпаки — брудне здаєш, ще брудніше береш. Потім вже всі на то забили, хто що урвав, те й мав. У нас чогось всі на дембель збирали шапки-афганки. А я нічо' 'відти не х'тів брати. Зате завше ходив у наморднику (респіратор) і ноги мастив маззю для профілактики грибкових захворювань.
Душові були класні. І час від часу мінеральна вода нам перепадала. А ще був класний нужник. Це вже не на станції — в таборі. Солдатський — загальний, із перегородками, там все гівно в ямі було червоне від крові. А офіцерський був індивідуальний. Там теж, бувало, дрищали кров'ю, зате на дверях був гігантський, кульковими ручками виписаний календар. І всі дуже мали за понт: встати зрання, першому піти в нужник і першому закреслити сьогоднішнє число.
Мені того ні разу не вдалося.
Із-за лісу, з-за туману
Місяць випливає.
Ctrl:
Про Чорнобиль трохи сумно. Ще пізніше дещо розкажу, при нагоді. То ж національна трагедія, пся крев. Ліпше я згадаю, як то було вчитися у Львові. О, у Львові то було файно. Першим ділом, як мене взяли до гімназії (себто — в Політехніку), я пішов пробувати каву з коньяком. Я був великий індивідуаліста — був, є і буду, — і все ходив один. Я дуже тащився від власної екзистенції і бажав це місто пізнавати на самоті. (Дослідники моєї творчості вже, певно, знають, що слово «екзистенція» в моєму вжитку не лише означає буття чи існування, тобто екзистенцію як таку, а й має ще певну настроєвість, солодко-кислий присмак ностальгії, невимовність вічної самотності тощо). Крім того, я ще був цнотливий. (А одежі що було — Боже, твоя воля!) І я дуже якось переймався тією своєю цнотою і дуже хотів якомога швидше її позбутися. Попри справну мастурбацію, мені, бачте, хотілося ще й жінки. Моя цнота — то був реверс моєї індивідуалістичності, і взагалі я весь складався з дуалістичностей (чи з дуалізмів?), із чим пов'язано багато принизливих моментів життя-існування-екзистенції, котрі я, на щастя, давно позабував, бо маю таку здатність пам'ятати лише приємне.
Ну, що там було приємного у Львові? Ну, я не знаю. Ну, дощі там часто йшли. В кіно я любив ходити, каву з коньяком, про що вже згадувалося. От гуртягу я не любив і товаришів своїх не любив — я їх і зараз не люблю. (Одного хіба ще Пепу трохи люблю, але він мені ніякий не товариш.) І тому я весь час утікав. У кіно, наприклад. Чи там на каву з коньяком. А потім почав утікати на лекції з мистецтва. Така кацапка одна читала, Потапова, хай їй щастить на все. В бібліотеку ще втікав, імені Василя Стефаника. До філармонії любив ходити на абонементні концерти. Туди ніхто не ходив, тільки учні музучилища із примусу і я. А може, ще такі були, як я, з фантазією, не знаю. Ага, ще там була така одна старенька пані, я все дуже нею чудувався, бо в душі був естет і любив, щоб всілякі такі класні естетські моменти в житті траплялися, а та пані, безумовно, була саме таким моментом, такий собі уламок минулого, що називається «за Польщі», руки трясуться, худі такі руки, але вперто курить тільки «Львів» та «Орбіту» і вперто відвідує бездарні абонементні концерти, кожного вечора або через вечір, бо вдома однаково нічого робити, з сусідами не порозумієшся, для них не існує минулого, а рідня вся чи вимерла, чи то по світу розвіялася, ще хіба якісь племінники десь збереглися, бо ж такі пані завжди чиїсь тети або цьоці, але вони, племінники, приїжджають рідко, так рідко, що майже й не приїжджають, а тут щоденний ритуал вибору поїдженої міллю суконки, вбирати чи не вбирати вуаль, не забути б цигарки, та не спізнитися би, бо початок рівно о сьомій, а до філармонії спізнюватися не личить.
Так от я собі все чудувався і чудувався, вигадуючи подібні сентиментальні історії, але якось я тій пані підніс був сірника до сигарети, і чи то підніс неправильно, чи щось там ще не так зробив, бо та пані брутально мене облаяла, зруйнувавши таким чином мою естетську до неї любов. От. А в основному я всі неприємні моменти вже позабував.
Любив я на початку і вулицю Вірменську, але Пепа мені пояснив, що там збираються самі лише мистці, а мистці — народ негодящий, і щоб я туди не ходив. І я більше туди не ходив, хоча в душі мене однаково тягнуло до мистців і до дівчаток з мольбертами. Мольберти пожвавлювали моє і без того жваве лібідо.
До речі, як тільки я до Львова з провінції приїхав, то мій стрийко, дай йому Боже здоров'я, потай від моїх батьків відразу поводив мене по всіх злачних місцях і розказав: он там фарца збирається, тут біржа музична, тут курви дешеві, а там дорогі, а тут голубі тусуються, тримайся від них подалі. Так що я вже трохи в дечому тямив, коли Пепа віднаджував мене від довколамистецьких дівчаток.
І все ж одну по-справжньому варту дівчинку я таки прошляпив. Про це я вже писав в одному
Правда, не пригадую, щоб мої оргазмістичні переживання були теж подвоєні. Якщо чесно, не пригадую взагалі ніяких оргазм-містичних переживань.
Потім я зробився весільним музикантом, а весільним музикантам у наших краях належить, як ви знаєте, право першої ночі. То-то я нажирувався!
Одного разу, десь під ранок, нам відвели якусь хатину для нічлігу. Посередині кімнати стояло велике ліжко, застелене периною. На тому ліжку ми всі мали поміститися.
А в нас був такий Влодко-гітарист на прізвисько Самосвал. То він розбігся і з криком «Чур, я перший!» скочив на ту перину. А Влодко, треба сказати, такий хлопець був нівроку, до центнера мало що бракувало. То як тільки він гепнув, з-під перини почувся якийсь такий нелюдський писк чи вереск, що Влодка підкинуло і, ніби у зворотній зйомці, викинуло назад.
Виявилося, що під тією периною ночувала якась столітня бабця, про котру всі забули, така собі нічия бабуся. Вона нібито залишилася живою, а Влодко потім ще довго боявся лягати в чужі ліжка.
Зрештою, все це не так весело, як могло би видатися. Кожна історія, котру починаєш оповідати, рано чи пізно спрямовує тебе в той чи інший бік, нав'язує стиль і, врешті-решт, перетворює на блазня. (Ви помітили опорні слова «решта» і «початок»?) А з другого боку (опорне словосполучення «другий бік»), існує маса історій, розповісти котрі можна не інакше, як удаючи письменника (розмовника чи кобзаря). Такий шлях теж із обуренням відкидаємо. Ми ж тут просто собі балакаємо, чи не так? Ось я сиджу тут, у себе на кухні, час від часу відволікаючись, щоб зловити того чи іншого комара. (Оп. слов-ня «того чи іншого».) Для прикладу, мені давно вже хочеться розповісти історію про одного старого, котрий жив у Бучачі на початку століття і працював палітурником в ательє з виготовлення релігійних знимок, таких, знаєте, великих, типу «апостол Василь під смерекою», або «пастух Пустай і його овечки», чи там «Йосиф старенький і його брати» тощо. То був унікальний старий — за деякими підозрами, польський єврей, — він мав цілу колекцію різних атрибутів своєї професії, особливо цінним експонатом були здорові ангельські крила, виготовлені з воску й гусячого пір'я. Через ті крила і трапилася зі старим одного разу пригода під загальною назвою «Sztuka latania». На жаль, щоб переповісти цю історію, мені довелося б довго вивчати історію Галичини, аби наші патріоти не мали чого закинути, їздити у творчі відрядження, викопувати з могил бучацьких старожилів тощо. А я от сиджу собі на кухні і маю скількись там років, і вчитися мені вже пізно, а головне — не хочеться нікуди їхати, і що, скажете, ніби така людина, як я, вже не має права на публікацію? На одну-єдину публікацію? О, горе мені, горе!
Це не сатира, прошу пані.
До речі, про євреїв. Я недавно, дякуючи гласності, виявив, що купа колишніх галицьких жидів — то є видатні люди. Бруно Шульц якийсь, якийсь там Ісак Бишовець Зінґер, ще якийсь бучацький агнець Божий Аґнон, лауреат Нобля. Но, бля! І чого я, думаєш собі, не галицький жид? Деколи просто таки жаба тисне. Мушу признатися щиро. Бо я хоч людей і не люблю, зате люблю пошану і честь. То, здається, називається честолюбство? От якби існувала на світі така річ, як просто пошана, якась така собі самостійна абсолютна пошана, щоб до неї не треба було людей — ото було би діло!
А взагалі, краще було і не народжуватись. Якої холери тут робити навіть із тою абсолютною пошаною? Не знаю.
Так. Це ми вже в іншу крайність вдарились.
А от історія, припустімо, така: Left — bang, right — bang. Bang — це по-англійськи як ніби «бам». Отже: лефт — бам, райт — бам. Только сердце упрямо стучит — БАМ! Дзвонить дзвоник. Дз-дз-дз. Однаково в кінці «бам» передбачається той англійський прононс «нґ», «нґ». Книжечки треба писати скоро, тобто швидко, як це робив покійний Чернишевський.