Франкенштайн. Ґотичні повісті

Стивенсон Роберт Льюис

— Я чекав нагоди, щоб поговорити з вами, Джекіле, — почав правник. — Ви пам’ятаєте про той ваш заповіт?

Уважний спостерігач помітив би, що ця тема неприємна докторові, однак він продовжив її жартівливим тоном:

— Мій сердешний Атерсоне, — сказав він, — вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив людини нещаснішої, ніж ви після прочитання мого тестаменту; за винятком хіба що того нікчемного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець — не насуплюйте брови! — чудовий хлопець, я завжди радий почути щось про нього; але ж він — невиправний педант, нетямущий, галасливий педант. Ніколи і ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

— Ви знаєте, що

я ніколи не схвалював того заповіту, — перервав його Атерсон, безжально нехтуючи новою темою для розмови.

— Мого заповіту? Певно, що знаю, — сказав доктор різкувато, — ви мені про це вже казали.

– І скажу ще раз, — вів далі правник. — Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, привабливе обличчя доктора Джекіла пополотніло до самісіньких вуст, навколо очей з’явилися темні плями.

— Я не хотів би далі про це говорити, — промовив він. — Мені здавалось, цю тему ми вже обговорили і полишили.

— Те, що я почув, було вельми мерзенне, — сказав Атерсон.

— Я не можу нічого змінити. Ви не розумієте мого становища, — відказав доктор трохи непослідовно. — Я потрапив у неприємну ситуацію, Атерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Це така справа, яку не виправиш розмовами.

— Джекіле, — мовив Атерсон, — ви мене добре знаєте, і знаєте, що я людина, на яку можна покластися. Довіртеся мені, і я впевнений, що допоможу вам знайти вихід із цієї ситуації.

— Мій добрий Атерсоне, — промовив доктор, — це дуже люб’язно з вашого боку, це страшенно люб’язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком вам довіряю, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви собі уявляєте, все зовсім не так кепсько. Щоб дати вашому доброму серцю спокій, я скажу вам одну річ: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини позбутися містера Гайда. Тисну вашу руку, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще хочу додати одне слово, Атерсоне, я впевнений, що ви зрозумієте мене правильно: це — приватна справа, й благаю вас облишити її.

Атерсон трохи поміркував, дивлячись на вогонь.

— Я не маю жодних сумнівів у тому, що ви знаєте, що дієте, — сказав він, підводячись на ноги.

— От і добре, та коли ми вже торкнулися цієї справи (і сподіваюся, востаннє), — вів далі доктор, — я хочу, щоб ви зрозуміли одне. Я справді дуже цікавлюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, і, боюся, він був із вами нечемний. Але кажу вам щиро: я дуже, дуже опікуюся цим юнаком і хочу, щоб ви, Атерсоне, пообіцяли мені його підтримати й допомогти йому вступити в права спадщини, якщо зі мною щось станеться. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; якщо ви пообіцяєте мені, великий тягар впаде мені з серця.

— Але я не обіцятиму, що він мені колись сподобається, — відповів на те правник.

— А про це я і не прошу, — наполягав Джекіл, поклавши свою руку на руку друга. — Я прошу лише про правосуддя. Допоможіть йому заради мене, коли мене вже тут не буде.

Атерсон не стримав важкого зітхання.

— Що ж, — промовив він, — я обіцяю.

Вбивство Кер’ю

Приблизно за рік, у жовтні 18… року, Лондон здригнувся від злочину надзвичайної жорстокості, який привернув особливу увагу ще й через високе суспільне становище жертви. Подробиці були скупі та приголомшливі. Служниця, що проживала сама в будинку неподалік від річки, близько одинадцятої години піднялася нагору, збираючись спати. І хоч над ранок над містом клубочився туман, вечір був ясний, і провулок, на який виходило вікно її кімнати, заливало світло повного місяця. Схоже, що дівчина була особою романтичною — вона сіла біля вікна та поринула в мрії. Ніколи до того (говорила вона крізь сльози, згадуючи побачене) світ не здавався їй таким мирним, а люди в ньому такими добрими…

Сидячи біля вікна, вона помітила ставного сивого джентльмена, що прямував провулком, а назустріч йому просувався куций чоловічок, на якого вона спершу не звернула уваги. Вони зустрілися (це трапилося просто перед її очима), старший

пан, чемно уклонившись, дуже ввічливо привітався з другим. Не було схоже, щоб він питав про щось важливе, з його жестикуляції можна було зрозуміти, що він запитує дорогу. Місяць освічував його обличчя, і дівчина замилувалася ним: здавалося, що воно дихає невинністю, порядністю, доброчесністю та якоюсь величчю. Потім її погляд спрямувався на другого чоловіка — і вона впізнала в ньому такого собі містера Гайда, який одного разу навідував її хазяїна і до якого вона почувала відразу. У руці в того був важкий ціпок, який він ніс задля розваги. Він нічого не відповідав і слухав співрозмовника з неприхованим роздратуванням. Раптом його охопила сильна лють: він затупотів ногами, замахав своїм ціпком і став поводитися, як це описала служниця, наче причинний. Літній джентльмен відступив на крок із виразом подиву та образи на обличчі, тоді містер Гайд перебрав усякі межі: кинувся на нього й повалив на землю. Наступної миті він із мавпячою злістю став топтати жертву ногами, обрушив на неї зливу ударів, від яких затріщали кістки і тіло підскакувало на бруківці. Нажахана побаченим і почутим, дівчина знепритомніла.

Лише за дві години вона отямилася й викликала поліцію. Вбивця давно зник, але якраз посередині вулиці лежало неймовірно спотворене тіло жертви. Палиця, за допомогою якої було скоєне вбивство, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, переламалася навпіл, не витримавши безглуздої жорстокості: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, безперечно, вбивця забрав із собою. У жертви знайшли гаманець і золотий годинник, але жодних документів чи карток, лише конверт із печаткою, що його, певно, той ніс на пошту; на конверті стояло ім’я та адреса містера Атерсона.

Його принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг встати з ліжка. Тільки-но він поглянув на листа і почув про те, що трапилося, зміг промовити лише:

— Нічого не можу сказати, доки не побачу тіла. Це може виявитися дуже серйозним. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.

Зі скорботним виразом обличчя він швидко поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно правник ввійшов до камери, він кивнув.

— Так, — сказав він, — я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер’ю.

— Боже правий, сер! — вигукнув офіцер. — Як таке можливо?

Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом:

— Це наробить чимало галасу, — сповістив він. — Можливо, ви змогли б допомогти нам, — і він коротко розповів, що бачила служниця, й показав зламаний ціпок.

Містер Атерсон уже роздумував над іменем Гайда, а коли перед ним поклали палицю, в нього не залишилось жодних сумнівів. Незважаючи на те, що вона поламана і зношена, він упізнав у ній ту, яку особисто подарував Генрі Джекілу багато років тому.

— Той містер Гайд на зріст маленький? — розпитував він.

— Дуже маленький і дуже лихий, як сказала про нього служниця, — відповів інспектор.

Містер Атерсон про щось поміркував, а потім, піднявши голову, промовив:

— Якщо ви поїдете зі мною в екіпажі, то, гадаю, зможу показати вам, де він мешкає.

Було близько дев’ятої години ранку, стояла пора перших осінніх туманів. Широчезна шоколадна завіса опускалася з небес на землю, але вітер увесь час атакував та роздирав цей щільний туман, тож поки екіпаж ледь повз вулицями, містер Атерсон помічав неймовірну кількість барв й відтінків, що їх має напівтемрява: ставало то темно, як уночі, то раптом небо жевріло багряними відблисками, як від дивної велетенської пожежі, а то крізь розрив у тумані прохоплювався невеличкий промінчик світла і блискотів крізь клубочіння пари. Гнітючий квартал Сохо з його брудними дорогами, неохайними перехожими, ліхтарями, яких чи то ніколи не гасили, чи то засвітили знову — змагатися зі скорботною навалою темряви, — у цих мінливих спалахах здавався містерові Атерсону районом із нічного жахіття. Крім того, думки правника ставали ще похмурішими, коли він дивився на свого супутника, тоді його охоплював той страх перед законом і його охоронцями, що часом вражає навіть найчесніших.