Франкенштайн. Ґотичні повісті
Шрифт:
Коли екіпаж прибув за названою адресою, туман трохи розвіявся, відкриваючи брудну вуличку, пивну, низькопробну французьку їдальню, дешеву крамничку, де все коштувало щонайбільше кілька пенні, багато неохайних дітлахів, що визирали з кожних дверей; жінки різних національностей проходили повз за ранковою чаркою, тримаючи в руках ключі. Наступної миті брунатний туман опустився знову, сховавши занедбані околиці. Саме тут жив улюбленець Генрі Джекіла, спадкоємець чверті мільйона стерлінгів.
Двері відчинила жінка з сивим волоссям. Її обличчя кольору слонової кістки було зле і лицемірне, однак манери були бездоганними. Так, повідомила вона, це помешкання містера Гайда, однак його немає вдома, увечері він повернувся
— Дуже добре, ми хотіли б оглянути його кімнати, — промовив правник, і коли жінка стала наполягати на тому, що це неможливо, додав: — Мені слід було б сказати вам, хто цей джентльмен. Це інспектор Ньюкамен зі Скотленд-Ярду.
Зловтіха спалахнула на обличчі жінки.
— А! То в нього неприємності! Що ж він накоїв? — спитала вона.
Містер Атерсон з інспектором обмінялися поглядами.
— Не схоже, що він тут улюблений пожилець, — зробив висновок полісмен. — А тепер, люба пані, дозвольте нам тут роздивитися все.
У всьому будинку окрім літньої жінки не було нікого; містер Гайд використовував лише кілька кімнат, однак вони були умебльовані з розкішшю й добрим смаком. Комірчина була заповнена винами, тарілки були срібними, столова білизна — вишуканою, на стінах висіли гарні картини — подарунки (припустив Атерсон) від Генрі Джекіла, що знався на мистецтві, килими було ретельно дібрано за барвами. Однак зараз кімнати мали явні сліди недавніх квапливих зборів: одяг із вивернутими кишенями був розкиданий на підлозі, шухляди були відчинені, а в коминку лежала купа сірого попелу від спалених паперів. Зі ще теплих жаринок інспектор видобув товстий корінець зеленої чекової книжки, що не піддався вогню, а під дверима знайшлася друга половина палиці. Це закріпило підозри, й офіцер був цілком задоволений. Візит до банку, де на рахунку вбивці виявилося декілька тисяч фунтів, доповнив його радість.
— Ви можете покластися на мене, сер, — сказав він Атерсонові, — він у наших руках. Напевно, він зовсім утратив голову, в іншому разі він ніколи б не залишив ціпка вдома, а до всього ще й спалив чекову книжку. Без грошей він ніхто. Нам лишається тільки чекати його в банку та розвішати всюди його прикмети.
Однак зібрати їх виявилось непросто, бо в містера Гайда було мало знайомих, навіть хазяїн служниці (що була свідком убивства) бачив його лише двічі; слідів його родини знайти не вдалося, він ніколи не фотографувався, а ті кілька свідчень людей, що змогли описати його зовнішність, сильно розходились. Збігалися вони лише в одному: на тих, хто бачив утікача, він справляв враження якоїсь непоясненної потворності.
Епізод із листом
По обіді містер Атерсон попрямував до оселі доктора Джекіла. Біля дверей його зустрів Пул і провів через кухню та подвір’я, що колись було садком, до будинку, який мав назву «лабораторії» чи «анатомічної». Доктор придбав цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, та оскільки він цікавився більше хімією, ніж анатомією, призначення будинку з садочком змінилося. Друг правника вперше приймав його в цій частині свого будинку, тому правник із цікавістю роздивлявся темну споруду без вікон, з огидою проходив повз анатомічний театр, колись наповнений завзятими студентами, а нині порожній і мовчазний. Столи були заставлені хімічними приладами, а підлога вкрита розкиданою соломою для пакування; дерев’яними ящиками; зі склепіння на все це падало тьмяне світло. У найдальшому його кутку сходи вели вгору, до дверей, оббитих червоним сукном; через них містер Атерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора кімната, заповнена скляними приладами,
— А тепер, — промовив містер Атерсон, щойно Пул залишив їх самих, — скажіть мені: ви чули останні новини?
Доктор здригнувся.
— Про це кричали на площі. Я чув із вітальні.
— Лише одне питання, — вів далі правник. — Кер’ю був моїм клієнтом, але ви також мій клієнт, і я хочу знати, як мені діяти. Сподіваюся, ви не настільки божевільний, щоб переховувати цього хлопця?
— Атерсоне, Богом присягаюся, — простогнав доктор, — Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним на цьому світі покінчено. Все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, ви не знаєте його так як я, він безпечний, цілком безпечний, запам’ятайте мої слова, ніхто ніколи про нього не почує.
Правник похмуро слухав, йому не подобалася гарячкова мова друга.
— Здається, ви занадто впевнені у ньому, — сказав він. — І заради вас самого… я сподіваюся, що ви маєте рацію. Бо якщо дійде до суду, ваше ім’я може випливти.
— Я абсолютно в ньому переконаний, — відповів Джекіл. — Я маю всі підстави, однак не можу розповісти про це нікому. Та є одна справа, з приводу якої я б хотів отримати вашу пораду. Я… Я отримав листа і не знаю, чи варто його показувати поліції. Я хочу віддати його вам, Атерсоне, і ви, я впевнений, мудро розсудите, що з ним робити. Я цілком вам довіряю.
— Мабуть, ви боїтеся, що лист призведе до його викриття? — спитав Джекіла правник.
— Ні, — відповів той, — мене більше не обходить, що станеться з Гайдом. Із ним покінчено. Я думав про власну репутацію, якій ця огидна справа може зашкодити.
Атерсон деякий час міркував. Він був уражений егоїзмом свого друга, та незважаючи на це відчув полегкість.
— Що ж, — нарешті сказав він, — дайте-но мені поглянути на цього листа.
Лист був написаний чудернацьким прямим почерком і підписаний «Едвард Гайд». У ньому стисло сповіщалося, що благодійник відправника, доктор Джекіл, якому він так нікчемно відплатив за тисячі щедрот, може не тривожитися за безпеку відправника, оскільки він уже знайшов надійну місцину, щоб переховуватись. Правнику лист видався цілком прийнятним, він пролив світло на зв’язок, який той шукав, Атерсон навіть дорікнув собі за минулі підозри.
— А конверт у вас залишився? — запитав він доктора.
— Я спалив його, — відповів Джекіл, — перш ніж зрозумів, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.
— Можна я візьму листа з собою, вранці рішення ухвалюються легше?
— Покладаюся повністю на вас, — повторив доктор. — У собі впевненість я втратив.
— Я над цим поміркую, — пообіцяв правник. — Але в мене є ще одне запитання: то Гайд диктував вам умови в заповіті щодо вашого зникнення?
Правнику здалось, що доктора це питання захопило зненацька; він зціпив зуби та кивнув:
— Я так і знав. Він хотів убити вас. Ви легко відкараскалися.
— Я отримав набагато більше, — сумно проказав доктор. — Я отримав урок! О Боже! Атерсоне, яку я дістав науку! — і він на секунду затулив обличчя руками.
Виходячи надвір, Атерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.
— Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доставили листа. Який був кур’єр на вигляд?
Однак Пул цього дня не отримував нічого, крім звичайної пошти та рекламних проспектів на додачу.