Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Сняданко Наталка В.

Я все піду, наготую їсти, порозставляю все в холодильнику, позагортаю в серветочки, розкажу, що коли давати. Приходжу потім, питаю бабку:

– Ви їли?

Вона каже:

– Ні.

– А чого?

– Бо дочки все виїли.

Їм подобалося, бо вони такого, як ми, не вміють готувати. Ну, я тоді наготую нам обом їсти, і поїмо.

Бабка в мене все така чистенька ходила. Позачісую її. А одного разу приходжу, а донька мені каже:

– Вона все плаче, хоче цепочку, щоб їй зачепити, бо в тебе є, а в неї немає. А нащо їй та цепочка?

Я кажу:

– Як хоче, зачепіть.

Хай хоч на старість людиною почується.

Я тоді бабку вимила, відкрила шафу, дивлюся, а в неї там одягу! Якого хочеш. А вона все в нічній сорочці ходила. Тоді я їй кажу: «Давайте переодягнемося». І вдягла її, зачесала. Донька прийшла, аж здивувалася. Каже: «Мамо, ти така гарна».

Але потім бабка почала здавати. Уже нікого не впізнавала. Уночі не спить, підходить до мене, стоїть над ліжком. Страшна, як мара. Почала кричати на мене: «Тобі платять – давай, працюй!» Ой, страшне то все.

– Ще будете замовляти? – перебила розповідь офіціантка.

– Так, принесіть ще коньяку і якісь фрукти, – попросила Галинка й продовжила: – А ще ж поліція всюди. Ті Афіни такі страшні. Там на кожному кроці різні курди, афганці. На вулицях лежать, сидять, їдять, пісяють, какають – страх Божий! А я як іду по вулиці, бачу поліцію, то мені аж ноги підгинаються. А треба ж не показати виду, щоб не зачепили.

Важко мені все це було. Усе молила Бога, шоб послав мені якусь іншу жіночку, шоб я замість себе привела і знайшла собі іншу роботу.

І тут приходжу колись додому, а товаришка мені каже:

– Дзвонив тобі якийсь Степан, сказав, що ти його знаєш, питав, чи можна передзвонити.

Я кажу:

– Не знаю я ніякого Степана. Але хай передзвонить, чого ж ні.

Він передзвонив і каже:

– Приїзди до нас, у мене буде день народження, відмітимо.

Я й поїхала. Знаєте, як жінка сама, то психологічно там дуже тяжко. А ще й пристають уся ця місцева шваль, греки. Коли знають, що у тебе є мужчина, то вже легше.

Ну, і поїхала я. Їду, сама не знаю куди. Довго так їду якимось автобусом. А він мені коли подзвонив, то казав їхати до базару і там шукати продавця мандарин, який буде мати мій конверт. Приїхала я, виходжу на тому базарі, а там рядів п’ятнадцять тих мандарин. Хожу, хожу, ніякого конверта немає. Пройшла перший ряд, другий, третій. І вже вертаюся назад, аж тут до мене один каже:

– Ви Галинка?

– Я, – кажу.

– Вас там Степан чекає. Почекайте до четвертої, я продам усе й поїдемо.

Я почекала, і ми поїхали. Приїжджаю туди, а то ще квітень місяць був, сезон не почався. Там пусто. Море. Гори. Глухе село. Кажу:

– Як ви тут живете, холодно, я би тут ніколи не змогла.

А вони мені:

– Чекай, ще приїдеш, будеш тут жити й Богу дякувати.

А там кемпінг такий. Степан цей за ним наглядає.

Ну, потім, сама знаєш. День народження було. До мужчини все ж таки приїхала.

Приїжджаю назад, а запізнилася на півдня. З квітами, з цукерками. А доньки на мене:

– Де ти була? Ми в ресторан збиралися, через тебе не пішли.

І дають мені труси закакані, цілий мішок. Мені так прикро стало.

Думаю, я до них із душею, а вони он які. При мені бабка ніколи під себе не робила, завжди я її на горшок садила.

Ну, давай я вичищати там усе після них. А сама думаю: треба звідси йти.

І через місяць почув Бог мої молитви. Зустріла я одну жіночку. Іду по вулиці, дивлюся, бачу на обличчі – Тернопіль. Підходжу до неї, питаю, чи потрібна їй робота, бо в мене є. Вона каже:

– Дуже потрібна, допоможіть, будь-ласка.

Я привела її до тої бабки. Доньки її перелякалися, кажуть, як це ви нас залишите. А я кажу:

– От вам жіночка, я її знаю, вона на сусідній вулиці живе зі мною в Тернополі. Вона буде замість мене. А я більше не можу. Втомилася. Нерви, та й не хочу жити в Афінах, поїду деінде.

Та жіночка з Тернополя підходить так до моєї бабки й каже:

– Вам буде добре зі мною, не бійтеся.

І обнімає її, а в самої під пахвою отакенний жмут чорного волосся й смердить.

Бабка в сльози. Вона така чистюля була в мене.

Ну, поїхала я до Степана. Приїжджаю. А дівчата мені кажуть:

– Що, приїхала таки? Казала ж, що не можеш тут жити.

– Приїхала.

Приходжу до Степана й кажу:

– Ти казав, що тут є робота. Я приїхала. Є робота?

– Зараз немає, але буде.

– А жити є де?

– Є.

– Де?

– У мене в кімнаті. Більше немає де.

І що я мала робити? Діватися не було куди. І хоча зовсім не хотілося починати нові стосунки після всіх проблем, які я мала з чоловіком. Але що було робити. От так і живу тепер там дванадцять років. Якби не те, що треба дітям помагати, давно нашкребла б собі хоча б на однокімнатну квартиру, але так мушу їм відсилати. А сама живу в комірчині. Син як був, то злякався. Не витримав і трьох тижнів. Каже – дуже тяжко треба працювати. І поїхав назад, додому. А я якось привикла. Сама знаєш, як нам було при Союзі, ніколи не було легко. Ти сама як, заміжня?

– Ні, – відповіла Христина.

– А була замужом?

– Ні, не була.

– А діти є?

– Немає.

– Може, і правильно, нікому нічого не винна. А то я як згадаю, чого натерпілася зі своїм, думаю, може б, краще була сама. Ну, а тобі от шо пораджу. Повір мені, добре кажу: ось тобі мій адрес, тут, на листочку. І трохи грошей. Заробиш – віддаси. Я знаю, шо ти зараз нічого не соображаєш. Подумай собі спокійно. Може, і не треба тобі їхати. Але бачу, шо ситуація в тебе безвихідна. Те, шо ти робиш – не твоє. А там хоча би чесною працею будеш на хліб заробляти. Приїдеш – подзвони, роботу треба спершу шукати, шоб дивитися за перестарілою жінкою. Бо то певніше, ніж бігати прибирати. На початку, поки звикнеш, мову вивчиш, тобі так краще. І зайвий раз на очі поліції шоб не потрапляти. Але сама ти не знайдеш. Треба, шоб хтось поміг. Треба дивитися, яка та бабка. Шоб вона хоча б трохи сама пересувалася, а її родичі жили окремо. Навіть якщо бабка буде з поганим характером – не лякайся, головне, шоб серйозних відхилень у психіці не було. Бо по-іншому доведеться спати з нею в одному ліжку, а тоді довго не витримаєш, сама можеш здуріти. Ну, одним словом, дивися сама.