Шрифт:
Юрій Аліков
Володимир Капустян
ГІНЦІ НЕПТУНА
Науково-фантастична повість
Переклад з російського рукопису Івана Дячка
Художнє оформлення Олексія Базилевича
Герой повести, ученый-биолог, исследует умственные способности дельфинов и делает удивительное открытие.
Величезний старовинний годинник зовсім не гармонував з умеблюванням конференц-зали Координаційної ради по
Зараз годинник показував пів на десяту.
— Отже, товариші, останнє питання порядку денного, — оголосив голова, уважно оглядаючи з-під окулярів учених.
— Нарешті, — зітхнув хтось полегшено.
Втомлені обличчя, розслаблені пози людей свідчили, що рада вже засідала давно.
— Про роботу четвертої лабораторії, — вів далі голова.
— Це господарство Черненка? — почулося запитання.
— Черненка, — підтвердив голова. — Він, на жаль, не приїхав.
Відомий далеко за межами країни як учений-океанолог, професор Дашкевич довго не погоджувався очолити раду, поки його не переконали, що, крім нього, її очолити нікому, а без координації досліджень сучасна наука немислима — може статися так, що в двох сусідніх лабораторіях робитимуть те ж саме, а поверхом нижче відкриватимуть уже давно відкрите. Очоливши раду, професор Дашкевич з’ясував для себе одну, здавалося б, відому, але не до кінця осягнуту істину: координація на практиці часто повертається до високої науки своєю, так би мовити, земною гранню: відпущені на наукові пошуки кошти мають здатність, зовсім як за законом Ломоносова, збільшуючись в одному місці, в такій же кількості зменшуватися в іншому. І якщо, скажімо, рада посилить асигнування, щоб форсувати рішення проблеми А, то це відразу ж позначиться на фінансуванні лабораторій, які працюють над проблемою Б, чи інших відділів. Все це завдавало багато клопоту голові ради, оскільки в таких випадках саме йому доводилось ставити крапки над “і” і комусь говорити завжди неприємне “ні”. Людина доброї вдачі, він сумлінно виконував свої обов’язки, чуйно прислухаючись до думки колег і намагаючись вникнути в суть кожного питання. Але відчував, що це не завжди йому вдається, що іноді пливе за течією, яка, залежно від висловлювань членів ради то дивовижно звивалась, то несподівано повертала в протилежний бік. Одне слово, нелегка це була посада.
Професор Дашкевич, помовчавши, ще раз обвів поглядом присутніх і сказав:
— Є, товариші, така думка: напрямок роботи четвертої лабораторії вважати безперспективним. — Він нахилився над запискою, перегорнув кілька сторінок і, не підводячи голови, додав: — Які будуть міркування?
— Отже, бути чи не бути? — запитав один із членів ради.
— А яка в них тематика? — поцікавився кремезний чоловік з густою чуприною. — Нагадайте, будь ласка.
— Встановлення інтелектуального контакту людини з дельфіном.
— Пробачте. Інтелектуального контакту?.. — перепитав власник чорної чуприни. — Якщо Черненко хоче навчити дельфінів говорити людською мовою, то це настільки ж нерозумно, наскільки й безнадійно. Якщо ж він намагається розшифрувати “мову”, тобто звуки дельфінів, то що ж… Це, по-моєму, цікаво. Я навіть сказав би: дуже цікаво.
— Хтозна, хтозна, — зауважив учений, що сидів біля дверей. — Черненко прагне довести, що дельфін — розумна істота, свідома.
— Ого!.. — почулось багатозначне.
— Ідея дійсно безперспективна, — сказав білявий молодик з тоненькими
— А я з цим не згоден, товариші, — підвівся сивоголовий член ради з невеличкою клиноподібною борідкою. — Не згоден, — повторив він. — Років два тому ми слухали дуже цікаву доповідь Черненка. Він довів, що дельфін здатний без ніякої підготовки, з ходу виконувати складні, не відомі йому раніше операції, сприймаючи сигнали іншого, вже навченого дельфіна, тобто діяти за його командами чи порадами. Погодьтесь, колего, таке у світі тварин зустрічається не щодня.
— Але професор Маценко на тому ж засіданні дав цьому явищу досить просте пояснення: “секрет” в ехолокації. Другий дельфін сприймає відображені сигнали першого і повторює всі його рухи, — заперечив білявий молодик.
— Нічого подібного, — не погодився сивоголовий чоловік. — Професор Маценко лише висунув гіпотезу…
— Яка не спростована…
— Але ж і не доведена.
У залі стало тихо.
— Так уже повелося: доля кожної нової ідеї бути спершу єрессю, потім забобонами, — почувся голос якогось ученого.
І знову запала тривала мовчанка.
— На жаль, і в науці є багато способів марнувати час, — озвався чоловік, який до цього старанно чистив свою масивну люльку.
— Е ні, пробачте, Павле Петровичу, — раптом підвівся професор Данилевський — високий, ставний, повнотілий чоловік. Обличчя його дихало міцним здоров’ям і незворушною впевненістю. — Пробачте, колего, але я знаю Черненка досить добре, ще із студентської лави. Бути впертим Черненко може, але займатися марнотратством?.. Про-бач-те.
Сказавши останнє слово по складах, Данилевський швидко сів.
Крива, що вирішувала долю четвертої лабораторії, явно спрямовувалася в інший бік — від “острова безперспективності” до “оазису надії” — продовження досліджень із дельфінами.
Посипалися репліки:
— Чи не той це Черненко, що супроводжував минулого року делегацію кубинських океанологів?
— Він, він.
— Пригадую. Я вирішив тоді, що це перекладач. Чудово володіє іспанською мовою, навіть нашим друзям з Куби здалося, що він іспанець.
— Іспанець на прізвище Черненко? Ну, знаєте!..
— А може, він вивчив іспанську, гадаючи, що вона найближча до мови дельфінів, — пожартував Павло Петрович.
Голова ради постукав олівцем по столу.
— Давайте, товариші, по суті. Павле Петровичу, ви щось хотіли сказати? — звернувся до вченого.
— Так, хотів, — підвівся той, відклавши люльку.
Голова мовчки кивнув.
— Тут говорили: проблема так званого інтелектуального спілкування з дельфінами. Нема такої проблеми. Бо нема у дельфінів інтелекту, а отже, й мови, за допомогою якої ми оце зараз обговорюємо роботу лабораторії Черненка…
Учений, що виступав, переконаний технократ, автор багатьох цікавих інженерних рішень у галузі конструювання підводних апаратів, вважав Світовий океан невичерпною скарбницею, а все його багатство — живе і неживе — сировиною, до якої вже давно час дістатися людині. Коли при ньому йшлося про необхідність дбайливого ставлення до флори і фауни голубого континенту, він перемагав, як йому здавалося, своїх опонентів незаперечною тезою: зупинити прогрес неможливо. Хоче людство жити в достатку, йти вперед — отже, вимушене завойовувати океан. Чи легко це? Ні, не легко. Чи будуть жертви? Звичайно. Узбіччя магістрального шляху людства всіяне численними залишками знищених видів тварин. І ніякого лиха не скоїться, якщо планета позбудеться ще кількох видів. Нащадки навіть забудуть, що колись існували такі живі істоти. В усякому разі людство не загинуло від того, що знищило мамонта чи стеллерову корову. А якщо через кілька століть воно не одержуватиме необхідної кількості білків з придатних для обробітку земель, тоді… Ось про це не слід забувати. Океан! Лише океан спроможний прогодувати нестримно зростаючий рід людський. На нього всі надії.