Гінці Нептуна
Шрифт:
І тоді почалася ще одна переоцінка цінностей в історії четвертої лабораторії, з’явився новий план.
Перше, що мусив зробити Черненко, — розібратися в змісті інформації, якою обмінюються дельфіни. Хід думки був простий: всі живі істоти повідомляють одне одного про певні обставини за допомогою сигналів. Виходячи з цього, люди сконструювали “радіозалякувачі” — записані на магнітофонну стрічку голоси птахів, що виражають небезпеку. З їхньою допомогою захищають сьогодні посіви й аеродроми. Тут усе відбувається за формулою: “Ситуація А — сигнал А; ситуація Б — сигнал Б”. Досліди показали: нічого подібного у дельфінів не спостерігається. За однакових обставин, що їх штучно створювала людина, дельфіни то свистіли,
Досліди йшли за дослідами, але наслідок був незмінний. Тоді спробували простежити поведінку дельфінів, транслюючи записані на магнітофонну плівку їхні власні голоси. Результати такі ж самі.
Четверта лабораторія зайшла у безвихідь, і Черненко зупинився перед зачиненими дверима, забувши заповітне “Сезам, відчинись!”. Але саме тоді, наче блискавка серед ясного дня, з’явилась ще одна ідея.
Черненко міркував: розум повинен бути гуманним, отже, коли одна розумна істота має всі умови для існування, а інша страждає, скажімо, від голоду, то перша обов’язково мусить прийти на допомогу другій.
У першому експерименті Черненко працював із Корсаром. Дельфін навчився за світловими сигналами натискувати на педалі і одержувати нагороду — рибку. Досить було тільки раз випробувати установку, щоб Корсар добре засвоїв правила користування нею. Потім басейн поділили сіткою на два ізольовані відсіки, в яких обладнали дві однакові годівниці. У другий відсік Черненко впустив молодого дельфіна Малюка. Дельфіни добре бачили й чули один одного. Так почався черговий тур експериментів.
Малюка не годували цілий день. Він голодував, а в Корсара раз за разом засвічувалися лампочки, і він ласував рибою. Звісно, Малюк мав безперервно вигукувати: “Хочу їсти! Хочу їсти!” — чи щось подібне до цього. А що робитиме Корсар? Чи зуміє розповісти сусідові, що в його відсіку теж є годівниця з такою самою “рибною” педаллю?
Наслідки були зовсім несподівані. Корсар не захотів учити Малюка. Він зробив усе значно простіше: одержавши чергову рибку, не проковтнув її, а, тримаючи в зубах, підплив до сітки її випустив перед самим Малюком. Той одразу підхопив подарунок.
Довелося поміняти сітку. Встановили нову, з дрібнішими отворами. Тепер Корсар уже не міг пригощати Малюка, а мав лише один вихід: повідомити йому про годівницю.
І ось через кілька хвилин Малюк, спершу помиляючись, а потім усе впевненіше і впевненіше почав “працювати” з приладами.
Другий дослід. Третій. Четвертий. До Корсара підсаджували нових “партнерів”. І кожен з них — один швидше, другий повільніше, але рано чи пізно, за допомогою одержаної від Корсара інформації, обов’язково навчався користуватися автоматом.
Це вже була перемога!.. Точніше, дуже важливий крок до перемоги. Четверта лабораторія святкувала успіх. Але згодом досягнуте почало насторожувати Черненка. Чим більше провадилося експериментів, тим очевиднішим ставав прорахунок у їхній постановці. Дельфіни бачать один одного і, мабуть, беруть приклад з того, хто вміє здобувати їжу.
Як відомо, деякі тварини-батьки навчають своїх дітей. Малюки переймають від них уміння розшукувати здобич, маскуватися й нападати, переслідувати й уникати погоні. Це так звані інстинктивні програми, що закладені в генетичному апараті тварини і реалізуються в процесі “навчання”. Зовсім інше — дресирування. Людина свідомо виробляє в тварини цілу серію умовних рефлексів, не властивих їй від природи. І справді, навіщо, скажімо, гусакові стріляти з гвинтівки, а еєдмєдю кататись на велосипеді чи мотоциклі? Для тварини це ланцюг сліпо завчених дій, єдиний сенс яких — одержання винагороди. А може, ні? Може, ми спрощено уявляємо здібності тварин і “тваринний розум” справді існує? На жаль, численні досліди показали, що тварина нездатна навіть скопіювати
Ну, а що не дельфіни? Можливо, вони мають якусь особливу здатність навчати один одного? Отож, щоб заключити зоровий контакт, дельфінів треба відокремити один від одного світлонепроникною перегородкою.
Почався наступний етап експериментів. І ось результат: із ста спроб дев’яносто три вдалих. Виходить, що дельфіни здатні повідомляти один одному складну інформацію. А таке спілкування вже мало чим відрізняється від людського!
Це була справжня перемога. І неабияка. Отоді-то Черненко й зробив доповідь у Координаційній раді. Слухали його з цікавістю, і лише дехто скептично посміхався. Проте, коли на закінчення виступу Черненко продемонстрував кінограми дослідів, скептики дещо охолонули. Та виступив професор Маценко — видатний біонік, спеціаліст з проблем сонарних систем у тварин. Спокійним, безбарвним голосом він пояснив аудиторії, що дельфін має дуже розвинений сонар, тобто ехолокаційний орган. Він посилає пучки ультразвукових імпульсів, “обмацує” ними предмет і, приймаючи відображені сигнали, аналізує його, визначає розміри, властивості, а може, навіть і смак. Таким чином дельфін-учень перехоплює відображені сигнали дельфіна-вчителя і сліпо копіює його дії.
Це пояснення здалося всім настільки простим, вірогідним і переконливим, що дехто навіть полегшено зітхнув: ось бачите, мовляв, шановний товаришу Черненко, в чому “секрети”, а ви мало не ввели нас в оману. На нашій планеті є лише один розум — людський.
Люди здебільшого вважають себе прихильниками нового. І все ж таки нове, незвичне часто викликає якийсь внутрішній, підсвідомий протест, заперечення. І тут вражає надзвичайна винахідливість, з якою шукають аргументи, відстоюючи усталене, звичне, а по суті захищаючи власні забобони. Психологи називають це інерцією мислення, соціологи і політики — консерватизмом. Добре, що придумали терміни, але було б набагато краще, якби виробили дієві засоби боротьби з цією досить поширеною хворобою.
Після того ж таки пам’ятного засідання ради Маценко люб’язно запропонував Черненкові свої послуги в розшифруванні підсумків експериментів, але той лише знизав плечима, подумки рішуче від них відмовившись. Занадто вже упереджена була позиція професора. Занадто безапеляційні його судження. Отже, продовжувати пошуки треба було самому, покладаючись лише на власні сили.
Несподіваний випадок прийшов на допомогу Черненкові. Повертаючись із засідання ради, він у купе вагона, що мчав на південь, познайомився із Дмитром Івановичем Завадським. Цей навдивовижу жвавий, енергійний чоловік уже з перших хвилин знайомства поставив вимогу, щоб Черненко називав його на “ти”, і Черненко, який нелегко сходився з людьми, називав його саме так, одразу відчувши до нього потяг і довіру.
Дмитро Іванович займався проблемами акустики й очолював лабораторію великого підприємства. Він досить швидко збагнув суть проблеми, над якою працював Черненко, й захопився нею. Випадкові подорожні затоваришували і майже до ранку проговорили в купе. Коли поїзд наближався до моря, вони вже мали нову програму дослідів.
Найближчої суботи Дмитро Іванович з’явився у дельфінарії, обвішаний добрим десятком якихось мініатюрних приладів. Корсар довго й зосереджено розглядав прихідця, а потім тихо, без жодного звуку, почав плавати навколо нього. Та прилади Завадського показували інше: дельфін не мовчав. Витанцьовували змійки на екрані осцилографа, а це означало, що дельфін “обмацував” незнайомця ультразвуковими імпульсами, змальовуючи його повний ехолокаційний портрет.