Гінці Нептуна
Шрифт:
— Дякую. Я піднімусь до ресторану, — відповів Черненко спокійним голосом, як і мусив би сказати задоволений собою і всім навколишнім молодий комерсант, що ним він був за новими документами.
— Як ви бажаєте, — мовив стюард і поспіхом зник.
“Вже три доби не виходжу з каюти, — думав Черненко. — Це може здатися підозрілим. Щоправда, вчора був шторм — пасажири не дуже-то розгулювали по палубі, але сьогодні погода гарна. Треба вийти…”
В двері раптом знову постукали. “Ого! Це вже занадто…” — Черненко підвівся з канапи.
— Заходьте,
В дверях з’явилася жінка середніх літ, симпатична, одягнута зі смаком, навіть вишукано. Обличчя стурбоване, з блукаючою посмішкою.
— Даруйте, — сказала вона, — до вас випадково не забіг мій собачка? Невеличкий такий, чорненький і кучерявий.
— Дуже шкодую, але я не бачив ніякого собачки, — усміхнувся Черненко.
— Шукаю його з самого ранку. Пробачте за турботу… — Ще раз винувато посміхнувшись, жінка зникла за дверима.
“Ех, мені б твої хвилювання, сеньйоро”, — подумав Черненко й знову ліг на канапку, закинувши руки за голову.
“Один сеанс зв’язку, — знову швидко, як у лихоманці, запрацювала думка. — Лише один сеанс. За будь-яку ціну. Навіть ціною свого життя. Бо іншого виходу немає”.
Тієї миті прийшло рішення.
Черненко різко підвівся, замкнув двері на ключ і, вийнявши із стосика газет, що були на тумбочці, номер “Де оро”, відкрив четверту сторінку, де здебільшого друкували економічні огляди.
Це була найпопулярніша в Південній Америці газета, яку можна було придбати в будь-якому кіоску чи ресторані, практично будь-де. Вона й служила текстовою основою для шифрування.
Черненко не знав, хто був винахідником цього елементарного і разом з тим хитромудрого способу шифрування. Але то була, безперечно, талановита людина. Спосіб знали всі розвідувальні служби світу, але розгадати це шифрування було майже неможливо.
Черненко повинен був користуватися тією самою газетою, — її рекомендував центр. Вона регулярно надходила туди дипломатичними каналами разом з іншою пресою. Розвідник міг бути певним, що його повідомлення наступного дня буде розшифроване і прочитане.
Після складання шифровки над повідомленням, якщо його навіть буде перехоплено, можна марно сушити мізки протягом багатьох років. Адже це задача принаймні з тисячею невідомих.
Колонка цифр — одинадцять слів шифрування — вмістилася на малесенькому клаптику паперу. Черненко глянув на годинник. Невдовзі почнеться вечеря: кращого часу для задуманого не знайти. Він вимкнув світло й вийшов у коридор.
Не поспішаючи, наче прогулюючись, Черненко йшов палубою, потім, ніби оглядаючи пароплав, попрямував до корми. Капітанська рубка. Сходи. Коридор. Ще одні сходи. Який величезний цей пароплав!
Черненка безперервно обминали стюарди, неквапом проходили мимо пасажири, розмовляючи між собою.
Ще одні сходи і знову коридор — тепер уже зовсім вузенький, схожий на тунель. Черненко не знав розміщення служб на кораблі, йшов навмання, покладаючись на свою інтуїцію та на щасливий випадок.
Раптом коридорчик звернув ліворуч і…
“Радіорубка! Нарешті!..” — мало не вигукнув Черненко і глянув навколо. Нікого. Прислухався — ні звука. Лише за дверима чулось якесь дивне приглушене плюскотіння. Він обережно взявся за ручку дверей. Не піддаються. Натиснув сильніше, відчинив і… відступив.
Перед ним була ванна кімната, в невеличкому басейні якої серед пухнастої мильної піни лежала молода жінка. їхні погляди зустрілись. Жінка зойкнула. Черненко швидко причинив двері й тільки тепер збагнув, що емблема над ними зображувала звичайнісінький душ.
Він довго блукав по судну, перш ніж опинився перед дверима, які вже не лишали найменшого сумніву — тут висіла табличка з написом: “Радіо”.
Двері були на замку, але за ними чулися якісь звуки — напевне, працював радист.
Черненко торкнувся кишені, де лежала зброя.
“Шкода, якщо доведеться стріляти”, — майнула думка.
Він постукав. Спершу тихо, а тоді голосніше… Йому не відповіли, хоч звуки майже стихли.
І тоді Черненко збагнув, що то калатання його власного серця.
— Це ж треба!.. — передихнув і взявся до замка.
Він не знав його конструкції, але в школі розвідників добре вивчив, як поводитися з будь-якими замками. Незабаром Черненко зайшов до радіорубки.
Зупинився, бо було темно і тихо. Радист, мабуть, вийшов у якійсь терміновій справі. “Тим краще”, — подумав Черненко і відразу ж приступив до роботи.
Світла не засвічував, обходився кишеньковим ліхтариком. Швидко оглянув апаратуру, визначив специфіку роботи на ній. Радіостанція була звичайна, стандартна, добре йому знайома, але… працювати не хотіла. Черненко безперервно повертав вмикач, клацав тумблером, проте лампочка-індикатор, що мала повідомляти радиста про готовність апаратури, не світилася.
“Дідько б тебе взяв!” — лютував Черненко, кусаючи губи. Намагаючись розгадати секрет пошкодження, він оглянув панель, потім бокові частини. Тут усе гаразд. Відкрив тилову стінку рації і нишпорив променем ліхтарика по каскадах ламп та по численних хитросплетіннях провідників.
Ось він, секрет! Одне з гнізд шасі було порожнє. Все, виявляється, дуже просто і в той же час непоправно: в блоці підсилення сигналу не було лампи.
Сьогодні мозок людини порівнюють з комп’ютером. Тоді Черненко не знав такого слова. Не знав він і того, що через десяток років у світі з’являться дивовижні машини й кібернетика стане невід’ємною частиною цивілізації. Але тієї миті його мозок, мабуть, працював із швидкістю найдосконалішого сучасного комп’ютера.
“Що робити? Чекати на радиста? Небезпечно. Та й бозна-коли він повернеться. Може, й лампу носить з собою, щоб хтось, бува, не скористався рацією?.. Доведеться навідатись знову. Але пізніше, після вечері, коли стомлені від денного неробства пасажири розійдуться по своїх каютах”.