Гінці Нептуна
Шрифт:
Тим часом Олег, безперервно бавлячись із самцем, уже наближався до катера, що стояв на якорі біля банки. Один порух руки — і дельфін потрапив у заздалегідь приготовлену пастку. А тоді пастка, підхоплена краном, попливла у повітрі до палуби. Та тієї миті, як пастка піднялася над поверхнею води, дельфін, підступно обдурений людиною, подав сигнал. То було кілька різких тривожних звуків. У зграї відразу ж зчинилася паніка: тварини кинулись до центра створеного сіттю кола, і звідти безперервно долинали свисти та безліч різних звуків.
Потім дельфіни попливли в різні боки, наштовхнулись
Останньою в зграї йшла самка, біля якої чатував Семен, і він у розпачі мало не гукав навздогін. Але в той час, коли самка наблизилась до загороджувальної сіті, з палуби почувся ще один посвист. То подав голос взятий у полон дельфін, і самка несподівано повернула назад, швидко попливла до катера. На превелику Семенову радість вона дозволила накинути на себе пастку, наче добровільно хотіла поділити долю друга.
Незабаром обидва дельфіни були на палубі й лежали поряд у ваннах, куди безперервно подавали морську воду. Дельфіни дуже чутливі до підвищення температури, навіть незначний перегрів може викликати у них тепловий удар. І, наче розуміючи цю особливість свого організму, бранці поводились дуже спокійно. Вони лише пересвистувались між собою, ніби радячись про щось. Здавалось, що дельфіни свідомо довірили свої долі людині, покладаючись на її мудрість і справедливість.
— Гарна пара, — похвалив Черненко й, звертаючись до Олега, додав: — Значить, добу на тренування і почнемо. Так?
Олег схвально кивнув головою й опустив погляд: Черненко розмовляв з ним так, нібито Олег запропонував експеримент, і вони помінялись ролями. Від цього хлопець почувався ніяково. Він і зараз не вважав себе автором ідеї. Просто висловив думку, яка вже давно, хоч і підсвідомо, володіла працівниками лабораторії.
— І кого ж зробимо провідним? — запитав Черненко.
— Самця, — відразу ж відповів Олег. — Сильне почуття, благородне прагнення прийти на допомогу істоті, яку любиш. Я — за лицарство.
— А ви, Семене? — звернувся Черненко до Поліщука.
— Я б — самку. Я — за ніжність.
— Ось так, значить, — ніби зважував Черненко. — А яка твоя думка, Платоновичу?
— Лицарство бере міста, а ніжність — серця. Я теж за ніжність, — озвався старий моряк.
— Самку негайно в басейн для тренувань, а самця — в карантин, — розпорядився Черненко. — До речі, як ми їх назвемо?
— Нінарія і Сергус, — відповів Олег.
— Це з якої ж легенди? — запитав Черненко.
— З майбутньої. Я не пророк, але вірю: Нінарія і Сергус принесуть нам успіх.
…Катер повільно наближався до берега. Черненко стояв біля ванн з дельфінами й, слухаючи їхню тиху, сумирну “розмову”, по черзі ніжно пестив подружжя. Він уявляв собі, що дельфіни зараз говорять про нього, людину, яку вони теж хочуть розгадати, але, як і він, не можуть знайти для цього ключа. Черненко дивився на дельфінів, і знову згадки про минуле постали в його пам’яті.
У перші дні перебування на острові Черненка не раз охоплював відчай. І не стільки від самотності й голоду, скільки від свого
Часто уві сні йому хотілося кричати і він кричав на повну силу легенів, щоб його почули там, далеко-далеко, за сотні й тисячі кілометрів. І прокидався від власного крику.
Потім прийшли безнадія, апатія. Та міцний організм і воля перемогли. Розум вимагав: вижити! Вижити, що б там не було…
Історію Робінзона Крузо Черненко прочитав ще в четвертому класі й добре пам’ятав, що книга йому не сподобалась. Інша річ — романтика революції, подвиги героїв Гайдара, полум’яний Овод… А Робінзон?.. Ні, це не вабило, не захоплювало, не надихало. Перегортаючи сторінки книги, Сергій Черненко по-справжньому не переживав з героєм його злигоднів: пригоди Робінзона здавались йому надуманими, далекими від справжнього життя, а головне, безнадійно застарілими. І, певна річ, ні тоді, ні пізніше йому навіть не спадало на думку, що він сам може опинитися в ролі славнозвісного героя Даніеля Дефо.
Кажуть, людина звикає до всього. Поступово звикав до свого становища і Черненко. Весь його час поглинали щоденні прозаїчні, але необхідні для його життя клопоти: треба було щось їсти, мати якийсь захисток на ніч і від можливої негоди.
Острівець був крихітний — близько трьох тисяч кроків з півночі на південь і майже стільки ж — із заходу на схід. “Територія — десять мільйонів квадратних кроків, населення — один чоловік”, — з гіркою іронією констатував Черненко, вимірявши острів Самотності, як він його назвав.
Оглядаючи свої володіння, Черненко розгадав походження острова. Колись на цьому місці несподівано заклекотіла вода і з океанського дна, розпанахавши морську безодню, піднявся вулкан. За тисячі років він поступово затих, постарів, і, як пам’ятник своїй колишній величі, лишив після себе високу скелю, навколо якої піщинка за піщинкою могутній океан намулив кільце білосніжного пляжу.
Біля підніжжя скелі Черненко знайшов невеличку заглибину і з допомогою гострого каменя, попрацювавши майже тиждень, поступово розширив її. Утворилося щось схоже на печеру. Та печера й стала його постійним житлом.
Рослинність на острові була надто бідна— кущики з сухими листочками та ріденька трава, що деінде виднілася між камінням. На скелі гніздилися морські чайки, а біля підніжжя зустрічалися ящірки. Звідки вони тут узялися — було загадкою, бо навряд щоб їх завезла сюди людина.
Як тільки Черненко набрався сил, він ще раз обійшов острів, але слідів перебування людини не знайшов.
Крім житла, не менш важливою проблемою було харчування. На невеличкому клаптику суші, серед безмежного океану крім риби, нічого, звісно, не було. Рибу він ловив за допомогою… припливів: виривав у піску яму, в якій після відливу знаходив невеличких рибок. їв сирими й спершу вони здалися йому дуже несмачними, але згодом звик, особливо до риб’ячого соку, який добре тамував спрагу. Проте й прісної води він мав доволі: випадково відкрита ним калюжа виявилася невеличким джерельцем із прохолодною водою.