Галицька сага. Ante bellum
Шрифт:
– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрій.
Він взагалі-то одразу зрозумів, у чому справа, як тільки побачив Марію. В одну з поїздок до Львова з ним зустрівся Федір Мороз і розповів про дивне прохання, з котрим до нього підійшла наймолодша Білецька. Реакція Андрія була прогнозована.
– А до чого тут я? – тільки й запитав він.
– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федір.
– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрій.
– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Мені до того ніякого діла! Але я мусив пообіцяти Марії розібратися
– Поговорив?
– Не заводься! – повторив шваґер. – Поговорив.
– Ну, і що ти скажеш вдові члена ОУН?
– Нічого їй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.
Це навіть обурило Андрія.
– То, може, мені ще пенсію виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – їдко поцікавився він.
– Не заводься! – утретє сказав Мороз. – Ніхто нічого виплачувати не буде. А що сказати безутішній вдові, ми зараз подумаємо…
Ця розмова відбулася ще півроку тому, і от тільки сьогодні Марія зважилася заговорити про пенсію.
І Андрій Валько не помилився.
– Я говорила з Федьком, твоїм шваґром, про мого чоловіка Павла, – почала Марія. – Вже після того як його вбили, мені сказали, що він був в ОУН і саме через то його вбили.
– Мені шкода, певно, але до чого тут я?
– Він був в ОУН, і ти є в ОУН! Я хочу, щоб ви платили мені пенсію.
Андрій ледве не засміявся. Він до останнього не вірив у слова Федора, що Марія підозрює його у причетності до Організації Українських Націоналістів, але тільки що почуте переконало його у протилежному.
А Марія продовжувала:
– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе мені, але коли помер мій тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо мені не будуть платити грошей, то я піду далі.
Вона не уточнила, куди піде у разі відмови, але Андрій вловив у її голосі погрозу. Тим не менше він вирішив не нариватися.
– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав він. – Федя говорив зі мною про то…
– Говорив? То чого ти мені не сказав?
– А що я мав казати? Всьо то, що ти собі навигадувала, то неправда!
– Що всьо? – не зрозуміла Марія.
– Всьо! По-перше, я ніколи не був в ОУН! Сама розумієш, що то заборонена організація, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо мені то?
– А…
– А друге, що неправда, то що твій чоловік тоже був в ОУН!
Марія широко розплющила очі.
– Та як ти то говориш? В поліції мені сказали, що він націоналіст! – заперечила вона.
– То тобі в поліції так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже і не в поліції служить, все ж має там зв’язки. Він і повів мені, що твій Павло був не в ОУН, а служив більшовицьким агентом.
– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марія.
– Хочеш, щоб тобі в поліції підтвердили мої слова? – запитав Андрій. – Йди, спитай їх! Вони тобі скажуть, але тоді ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобі треба?
Після таких слів Марія вся осунулася. Жінка раптом зрозуміла, що усі плани, на які розраховувала, враз зникли і вона залишилася з тим, що
– Що мені робити? – розгублено запитала вона. – Як мені далі жити?
Андрій співчутливо подивився на колишню сусідку.
– Тобі вже не сімнадцять років, Маріє! – сказав він. – Знаєш життя! Подивись, як живуть твої сусіди і твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!
Це, певно, були не ті слова, які сподівалася почути Марія, але щось інше Андрій Валько говорити не хотів. Він демонстративно подивився на годинник і підвівся.
– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекає. Послухай моєї поради, Маріє! Вертайсьи додому і не думай про легкі гроші. Вони ще нікому добра не приносили. І ще одна моя порада: нікому більше не говори про Павла. Зараз у Варшаві навіть більше ненавидять більшовиків, ніж українських націоналістів. Не варто нагадувати комусь, ким був твій Павло.
Розбита почутим, Марія попрощалася й пішла; Андрій же залишився ще на деякий час. Йому потрібно було відійти від неприємної для себе розмови. Приїзд Марії остаточно вибив його зі звичного порядку, і Андрій вирішив, що нічого поганого не буде, коли він перекине ще одну чарчину горілки.
7
…уряд буде підтримувати процес нормалізації українсько-польських взаємин, візьме під увагу господарські потреби та мовну і культурну окремішність української меншини.
Міністр внутрішніх справ Польщі В. Рацкевіч Виступ у Сенаті, грудень 1935 р.
У приймальні міністра внутрішніх справ Речі Посполитої аудієнції чекали троє чоловіків. Вони сиділи на кріслах біля масивних дверей і майже не реагували на присутність помічника. Той зручно умостився за столом навпроти вікна і також лише іноді кидав мимовільний погляд на присутніх. Здавалося, у його поставі і поведінці не було жодної вади – всім своїм виглядом він підкреслював необхідність своєї роботи й у цьому приміщенні, і для Польщі в цілому. Темний костюм лежав на помічникові міністра бездоганно, нічого на ньому не було зайвим і навіть пасувала чорна траурна стрічка на лівому рукаві. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пілсудського, офіційно завершився, багато чиновників не спішили знімати траурні стрічки ні з рукавів, ні з приспущених біло-червоних знамен.
Запрошені чорних стрічок не мали, і причина цьому була не у тому, що всі троє були українцями і мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до поміркованого крила українського істеблішменту і, мало того, були присутні на церемонії поховання Пілсудського. Звичайно, їм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало більш високих гостей, причому з-поміж усіх виділялася огрядна фігура голови німецької делегації Германа Ґьорінга. Прибулі на похорон українці скромно йшли десь посередині довгої процесії, і, здавалося, так буде й надалі: про них забудуть і згадають лише тоді, коли настане конечна потреба.
Конец ознакомительного фрагмента.