Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Навіщо, - без жодного вступу запитав Снейп, - навіщо ти надів цей перстень? Ти ж знав, що він заклятий. Навіщо було його торкатися?
На столі перед Дамблдором лежав перстень Ярволода Ґонта. Він був розрубаний. Поряд лежав Ґрифіндорів меч. Дамблдор скривився.
– Я... був дурний. Спокусився на свою голову...
– Чим спокусився?
Дамблдор не відповів.
– Це просто чудо, що ти взагалі лишився живий!
– люто крикнув Снейп.
– Цей перстень зачаклований надзвичайно могутнім закляттям. Ми можемо його хіба що на якийсь час стримати.
Дамблдор підняв почорнілу недіючу руку й поглянув на неї так, ніби побачив рідкісну антикварну річ.
– Северусе, ти дуже добре зробив. Як гадаєш, скільки мені ще лишилося?
Дамблдор спитав це буденним тоном, ніби цікавився прогнозом погоди. Снейп завагався, а тоді відповів:
– Не можу сказати точно. Може, з рік. Таке закляття неможливо стримати назавжди. Рано чи пізно воно пошириться далі, цей вид заклять з часом тільки набирає сили.
Дамблдор усміхнувся. Новина про те, що йому залишалося жити не більше року, здається, анітрохи його не турбувала.
– Мені так пощастило, просто неймовірно пощастило, що є ти, Северусе.
– Якби ти покликав мене хоч трохи раніше, я міг би зробити більше, зберегти тобі ще трохи часу!
– сердито відказав Снейп. Він подивився на розламаний перстень і на меч.
– Ти думав, що, зламавши перстень, зламаєш закляття?
– Щось таке. Поза сумнівом, це була маячня...
– відповів Дамблдор. З великим зусиллям він випростався в кріслі.
– Але тепер це лише спрощує справу.
Снейп глянув спантеличено. Дамблдор усміхнувся.
– Я маю на увазі план Лорда Волдеморта щодо мене. За його задумом, мене має вбити бідолаха Мелфой.
Снейп сів на стілець, на якому так часто сидів Гаррі - біля стола навпроти Дамблдора. Гаррі відчував, що він хотів ще щось додати про ушкоджену закляттям Дамблдорову руку, але той підняв її вгору, ввічливо відмовляючись розмовляти на цю тему. Снейп насупився і сказав:
– Темний Лорд і не сподівається, що Драко зуміє тебе вбити. Це лише кара за недавні Луціусові провали. Повільні тортури для Дракових батьків, які тільки й можуть, що спостерігати, як він урешті-решт зазнає невдачі і заплатить за це сповна.
– Словом, хлопцеві оголосили смертний вирок так само, як і мені, - сказав Дамблдор.
– Так ось, мені здається, що наступним виконавцем убивства після Дракової невдачі цілком природно маєш стати ти.
Якусь мить вони мовчали.
– Гадаю, саме так Темний Лорд і задумав.
– Чи передбачає Лорд Волдеморт у найближчому майбутньому ситуацію, коли йому вже не потрібен буде шпигун у Гоґвортсі?
– Так, він вірить, що школа незабаром опиниться в його руках.
– А якщо вона й справді опиниться в його руках, - сказав Дамблдор ніби сам до себе, - дай мені слово, що зробиш усе можливе для захисту учнів.
Снейп скупо кивнув головою.
– Добре. Так-от. Насамперед з’ясуй, що там задумав Драко. Переляканий підліток - загроза не лише іншим, а й йому самому. Запропонуй йому допомогу й підтримку, він погодиться, він тебе любить...
– ...значно менше після того, як його батько потрапив у неласку. Драко звинувачує в цьому мене, думає, що це я зазіхнув на Луціусове місце.
– Нічого, спробуй. Мене не так турбує власна доля, як випадкові жертви його завзяття. Бо якщо ми хочемо врятувати хлопця від гніву Лорда Волдеморта, то існує тільки один вихід.
Снейп підняв брови і в’їдливо запитав:
– Ти дозволиш йому тебе вбити?
– Авжеж, ні. Мене вб’єш ти.
Запала довга мовчанка, яку переривало тільки якесь дивне клацання. Це фенікс Фоукс обгризав хрящ каракатиці.
– То, може, мені це зробити зараз?
– з їдкою іронією запитав Снейп.
– Чи дати тобі ще кілька хвилин - скласти епітафію?
– Ні, ще трохи зашвидко, - усміхнувся у відповідь Дамблдор.
– Насмілюся стверджувати, що потрібна мить сама виникне в належний час. А враховуючи те, що сталося сьогодні, - показав він свою засохлу руку, - можна не сумніватися, що така мить настане впродовж цього року.
– Якщо ти не проти вмерти, - грубо сказав Снейп, - то чому б не дати такої можливісті Драко?
– Він свою душу ще не надто занапастив, - відказав Дамблдор.
– Я не хочу, щоб через мене вона в нього пропала.
– А моя душа, Дамблдоре? Моя?
– Тільки ти один знаєш, чи зашкодить твоїй душі, якщо ти допоможеш старій людині уникнути мук і принижень, - сказав Дамблдор.
– Я прошу тебе, Северусе, зробити мені цю велику послугу, бо смерть і так наближається до мене так само невідворотно, як і той факт, що «Гармати з Чадлі» опиняться цього року на самому дні турнірної таблиці. Зізнаюся, що надаю перевагу швидкому й безболісному відходу замість повільної й неприємної історії, якою все це може стати, якщо вони, наприклад, залучать Ґрейбека... я чув, що Волдеморт його завербував? Або ж любу Белатрису, яка любить погратися з їжею, перш ніж її проковтнути.
Він говорив це невимушено, проте його блакитні очі пронизували Снейпа так, як часто пронизували Гаррі - ніби він бачив душу, про яку йшлося. Нарешті Снейп іще раз скупо кивнув.
– Дякую, Северусе...
– Дамблдор був задоволений.
Кабінет зник, і ось у сутінках Снейп і Дамблдор бредуть разом по безлюдній території замку.
– Що ти з Поттером робиш вечорами, коли замикаєтеся вдвох?
– запитав зненацька Снейп.
Дамблдор був стомлений.
– А що таке, Северусе? Хочеш йому призначити додаткове покарання? Хлопець незабаром більше часу відбуватиме покарання, ніж робитиме щось інше.
– Він стає копією батька...
– З вигляду - можливо, але в глибині душі значно більше схожий на маму. Я віддаю розмовам з Гаррі так багато часу, бо нам є що обговорити. Я повинен поділитися з ним певною інформацією, поки ще не пізно.
– Інформацією...
– повторив Снейп.
– Ти довіряєш йому... і не довіряєш мені.
– Йдеться не про довіру. Мій час, як ми обидва знаємо, дуже обмежений. Мені вкрай важливо дати хлопцеві достатньо інформації, щоб він міг зробити те, що мусить.