Гаррі Поттер і таємна кімната
Шрифт:
— Але ж то було так давно! — роздратувався Араґоґ. — Багато років тому… Я все добре пам'ятаю. Саме тому його й вигнали зі школи. Вони вирішили, що я — той монстр, який сидів у Таємній кімнаті. Думали, що Геґрід відчинив її, щоб випустити мене на волю.
— А ви… ви не з Таємної кімнати?.. — запитав Гаррі, і на його чолі проступив холодний піт.
— Я? — сердито клацнув Араґоґ. — Я народився не тут, не в замку. Я родом з далекого краю. Один подорожній віддав мене Геґрідові, коли я ще був у яйці. Геґрід тоді був малим хлопцем, але він доглядав мене, ховав у замковій коморі і годував недоїдками
Гаррі зібрав рештки своєї відваги.
— То ви ніколи… ніколи ні на кого не нападали?
— Ніколи! — крякнув старий павук. — Я міг би дати волю своїм інстинктам, але з поваги до Геґріда ніколи не заподіяв шкоди жодній людині. Тіло вбитої дівчинки знайшли в туалеті, а я в тому замку не бачив нічого, окрім своєї комори. Ми любимо темряву і спокій.
— Але… Може ви знаєте, що вбило ту дівчину? — запитав Гаррі. — Бо воно повернулося і знову нападає на людей.
Гарріні слова потонули в гучному клацанні й шарудінні багатьох ніг, що люто зачовгали; довкола Заворушилися великі чорні тіні.
— Її вбило те, що живе в замку, — сказав Араґоґ. — Це стародавнє створіння, якого ми, павуки, боїмося понад усе. І досі пам'ятаю, як я благав Гегріда відпустити мене, коли відчув, що воно блукає по школі.
— А що воно таке? — нетерпляче запитав Гаррі І знову гучне клацання й шарудіння; павуки, здається, підступали все ближче.
— Ми про нього не говоримо! — розлютився Араґоґ. — Ми не вимовляємо його імені! Я навіть Гегрідові не сказав назви цього жахливого звіра, хоч він і не раз мене просив.
Павуче коло стискалося, і Гаррі вирішив не наполягати. Араґоґ, здавалося, втомився говорити. Він позадкував під свій павутинний купол, але решта павуків і далі сповільна наближалися до Гаррі й Рона.
— Ми, мабуть, підемо! — у відчаї гукнув Араґоґові Гаррі, почувши, як за його спиною шарудить листя.
— Підете? — ліниво перепитав Араґоґ. — Не думаю…
— Але ж… але…
— Мої сини й доньки не шкодять Геґрідові, бо такий мій наказ. Але я не можу заборонити їм скуштувати свіжої людятини, якщо вона сама так люб'язно до нас завітала. Прощавай, Геґрідів друже!
Гаррі озирнувся. Десь за півметра над ним нависала ціла армія павуків — вони клацали клешнями й виблискували сотнями очей на своїх бридких чорних головах.
Гаррі намацав свою чарівну паличку, але що вона допоможе? — їх надто багато. Він спробував підвестися, готовий стояти на смерть, як раптом пролунав голосний, протяжний сигнал — і улоговину залило яскраве світло.
Зі схилу гуркотіла машина містера Візлі — фари виблискували, сигнал пронизливо гудів! Павуки розліталися навсібіч; деякі попадали на спини і безпорадно розмахували в повітрі своїми незліченними ногами. Машина зі скреготом зупинилася перед хлопцями і хвацько відчинила їм дверцята.
— Візьми Ікланя! — крикнув Гаррі, стрибаючи на переднє сидіння.
Рон обхопив вовкодава за живіт і, не зважаючи на скавчання, запхнув його на заднє сидіння. Дверцята з грюкотом зачинилися. Рон навіть не встиг натиснути на газ, як машина рушила сама: двигун заревів, і вони рвонули вперед, розганяючи павуків. Піднялися схилом догори, виїхали з улоговини й помчали через ліс. Гілля шмагало по вікнах, а машина щоразу знаходила найширші прогалини, їдучи шляхом, який, мабуть, уже добре вивчила.
Гаррі поглянув на Рона: його рот і досі був роззявлений, але очі вже не були такі вирячені.
— Ти там живий?
Але Рон тільки дивився просто перед собою і мовчав; він не міг говорити.
Машина продиралася крізь кущі, а на задньому сидінні не переставав скавчати Іклань. Гаррі побачив, як відлетіло бокове дзеркальце, коли вони мало не в'їхали у величезного дуба. Після десяти хвилин гуркоту і немилосердних підкидань ліс нарешті порідшав, і знову з'явилося небо.
Машина зупинилася так несподівано, що хлопці Мало не вилетіли через переднє скло. Вони опинилися на узліссі. Іклань стрибав на вікно і рвався на волю. Коли Гаррі відчинив дверцята, він, підгорнувши хвоста, гайнув до Геґрідової хатини. Гаррі також вибрався з машини, а хвилиною пізніше виліз і Рон, який нарешті знову відчув свої затерплі кінцівки. Шия йому не згиналася, а очі були нерухомі. Гаррі вдячно поплескав машину, — вона заднім ходом рушила до лісу і зникла в темряві.
Гаррі зайшов до хатини, щоб забрати плаща-невидимку. Іклань уже сидів під рядном у своєму кошику і тремтів. Вийшовши, Гаррі побачив, що Рон на гарбузовій грядці несамовито блює.
— Ідіть за павуками!.. — ледь чутно прохрипів він, витираючи рукавом рота. — Я Геґрідові цього ніколи не пробачу… Це ще диво, що ми живі!
— Він, мабуть, був упевнений, що Араґоґ не скривдить його друзів, — захищав Геґріда Гаррі.
— Він точно якийсь прибацаний! — гупнув Рон кулаком по стіні хатини. — Вічно думає, що монстри не такі страшні, як з вигляду!.. І ось куди це його привело! В Азкабанську тюрму! — Рон тепер увесь тремтів. — Навіщо було нас туди посилати? Що ми таке з'ясували?
— Що Геґрід ніколи не відчиняв Таємної кімнати. Що він невинний! — відповів Гаррі, накинувши на Рона плащ і легенько підштовхуючи його з місця.
Рон голосно пирхнув. Він вважав, що виростити Араґоґа в коморі замку не така вже й невинна затія.
Коли вони підійшли до замку, Гаррі обсмикнув плаща — щоб гарно прикрити й ноги — а тоді легенько штовхнув рипучі двері. Обережно перетнули вестибюль і піднялися мармуровими сходами нагору, намагаючись навіть не дихати в коридорах, де блукали пильні вартові.
Нарешті вони опинилися в безпеці, у рідній вітальні, де замість вогню у каміні тепер жеврів попіл. Скинули плаща і піднялися гвинтовими сходами у спальню.
Рон упав на ліжко, навіть не роздягаючись. А от Гаррі не спалося. Він сидів на краєчку ліжка, ретельно обмірковуючи все, що казав Араґоґ.
Та істота, що ховалася десь у замку, думав він, була для монстрів таким собі Волдемортом — павуки навіть боялися вимовляти її ім'я. Але вони з Роном так і не довідалися, що то за істота і як вона паралізовувала свої жертви. Навіть Геґрід не знав, хто був у Таємній кімнаті.