Гетьман Іван Виговський
Шрифт:
- Отака-то наша доля, тату!
– заговорив Iван Виговський.
- Я нiчого доброго для України i не сиодiвався од Москви. Не люблю я Москви й нiколи не любив її, - тихо промовив старий Остап.
- Московськi бояри темнi, непросвiченi, ще й до того гордi та чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на ляхiв, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, - говорив Iван Виговський.
– В нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, українцi, вже полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщi. Москва - третiй Рим, а четвертого вже й не буде. Це тiльки й чуєш од їх. Не ждати нам добра од Москви!
-
- I недурно ти нарiкаєш, - сказав Iван Виговський.
– Ще нi сiло нi впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки пани покадили їй пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще ж ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi за Горинню. Ми ще не зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?
I Виговський зiтхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр.
- Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i втямив добре, чим тхне Москва, - сказав старий Остап Виговський.
- Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома царствами, - сказав Iван Виговський.
– I один Бог вiдає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послiв поляки приймали й вiтали, як i послiв заграничних, цiсарських, нiмецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчi, кватири, давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi дорогi сукна. А московськi бояри не пустили їх навiть близько до намету, нiби якусь непотрiб.
- Це недобрий знак, - обiзвався Данило Виговський.
– Коли Москва вже тепер, тiльки що прийнявши Україну в пiдданство, проганяє наших посланцiв i не шанує їх, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та насадовить свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах?
Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, i чарки стояли повнi. Слуга з дива витрiщив очi. Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.
"Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина", - подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву.
А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.
Данило попрощався i пiшов додому. Старий Остап пiшов одпочивати до своєї кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край вiконечка i поглядав на хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.
"Чи не так вже котилось горе по Українi за усi Богдановi часи, як котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки кровi за рiками лились по всiй Українi, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна рiчка зсякнути й висохнути, десь знов пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до корiння. Пани спаскуднiли. Польща падає, i при такiм упадi Польщi Україна встояла б i мала б силу одбиватись i вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшнi тепер царевi: це потомки давнiх двiрських шутiв та скоморохiв Iвана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи царевi, i будуть чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi, як годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще бiльше з її нiкчемними, наглими холопами-боярами".
Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни, стали тiнi в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвiшаних вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в Виговського. Його думи полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за згадкою летiла швидко, як чорнi хмари на небi. I несподiвано Виговський згадав Корсун, i Пилявцi, i Берестечко, згадав Київ. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а в тому домковi неначе вглядiв Олесю... I в одну мить в його свiтлицi неначе блиснув промiнь ясного сонця, неначе звiдкiльсь повiяло теплом. Свiтлиця одразу нiби повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе бачив її тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла якась пишна квiтка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Вiн неначе почував пахощi од тiєї квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi i сповнили його душу. Йому стало весело на серцi. Якiсь надiї на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу i розганяла смуток. I одразу вiн пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.
"Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на своїх подужних плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як i менi. Вiн одiрве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!"
I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з тим сяєвом щастя i надiї на лiпшу долю України, на її волю. Виговський повеселiшав, встав з стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому сили, розiгнала смуток.
"Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладцi, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, i тодi пристанемо до хисткої Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй Польщi. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Вiн тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою... На Українi розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волi i самостiйностi! Є надiя! Ще не вмерла козацька мати!"
I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив по свiтлицi i все розгладжував долонею своє високе бiле чоло, повне дум, та гадок, та надiй на лiпшу долю України.
Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi не мiг заспокоїтись, лаявся, сердився i проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Українi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його пiдождати трохи та гаразд розвiдати про це дiло, обнiмав колiна, доказував, що це неможлива рiч, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої вiри й поганцям на поталу.
- Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку чутку про Москву i оступимось од царя, то про нас пiде слава як про зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це тiльки така чутка пiшла по Українi, а чуткам не все можна йняти вiри, - вговорював i заспокоював писар гетьмана.
Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв.
- Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщi границями, - говорив Богдан старшинi.