ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурів неймовірно. І мусили дуріти з ним князі та графи, сенатори й генерали. Не дурів, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет і філософ, блюститель патріаршого престолу (Петро на престол не пускав нікого, боявся, аби не стався новий Никон); в церкві, при всіх церковних чинах, при всіх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фіскалів, фіскальство, яке стало службою,
Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашіптував цареві на вуха про крамолу інший наш земляк, архієпископ псковський, поет і ритор, філософ Феофан Прокопович.
21 березня цар відбув до Пітера, наказавши й усім нам їхати туди.
Зима була не вельми сніжна, але люта, від морозів тріскалися вільхи понад дорогою, і бачили ми чимало задубілих птахів. Московити звичні до лютостей зими, й сани в них налагоджені до таких мандрів добре: задок саней вкритий рогожею, передок і боки оббиті шкурами, шкурами вкритий і верх, всередину напхано соломи, лежить у тій дірці московит, як байбак у норі, й тільки цідиться в невелику дірку білим струмінцем пара; ми ж їхали в простих санях, зігрівалися оковитою, добрими кожухами, бігли за саньми.
Скрізь по дорозі від Москви до Санктпітербурха для царя зроблені особливі заїзди. В кожному є дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заїздах, але, обтяжені обозом, не завжди могли досягнути їх за денний перегін. Оскільки з нами добувалися до Пітера й московити, то там, де не було такого заїзду, пристав, котрий їхав з кількома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарів виганяв і знатні московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозі ламалися сани, солдати забирали в селян перші-ліпші, селяни до того звичні, покірно віддавали все, лиш би не чіпали їх. Якось ніч застала нас просто посеред пущі, обоз відстав, і ми, боячися, аби він не збився з дороги або на нього не напали розбійники, чекали на нього. Пуща – дика, вітер розгойдував велетенські сосни та ялини, й шапки снігу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидіти в смолокурні було немога; погрівшись трохи, очамрівши від диму, вибігали. Мороз насідав. Не дочекавшись обозу, рушили далі й десь під ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж після полудня, двоє саней відбилося, й ми так їх і не знайшли.
У Пітербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворі в Матроській слободі, що за адміралтейством, хоч у гетьмана та в панів полковників і тут, у новій столиці, було чимало вельможних зичливих знайомців. Одначе в Пітері ті вельможі не мали тих розсадистих, широких дворів, що в Москві, а проживали в камінних будинках понад Невою. На той час всіляке кам'яне будівництво в Москві було заборонене царем, все російське вельможне панство царським велінням зводило кам'яниці понад Невою та річками, які впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухіше місце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домів тонули в болоті; воздвигнуті взимку, бо літо там вельми коротке, кам'яниці, коли повз них проїжджав віз, трусилися, неначе лихоманні.
По цю сторону річки, де стояли царські палаци, яких три: два літні і один зимовий, пишалися один перед одним найкращі будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вікнами такі самі кам'яниці, найкраща з них була князя Меншикова. Ті будівлі не веселили пітерський люд, навіть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрі пани вщент порозорювалися на тому будівництві, на тих дорогих, біломармурових колонах та статуях перед будинками і в садах. І ще чимало інших великих будівель стоїть у Пітері – є місце, де роблять кораблі, порох, полотно, крохмаль, і є фортеці, найбільша з них – на протилежному березі річки, там церква з баштою, на якій грають французькі куранти, і на інших будинках такі ж дзиґарі, вони б'ють години, а то й грають псалми. У місті кілька мощених вулиць, і камінні мости, але є й дерев'яні, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, і цар дубасив посеред вулиці палицею генерал-поліцмейстера Девієра. Одначе доокіл, по слободах, та й по місту – хатини, халупи, хижі і навіть курені з гілля – в твані та болоті, в смороді, бруді; лихоманки, гарячки, цинга та інші напасті косять людей, як траву. Я сам бачив немало бідолах, яких було нікому поховати, їх кладуть на видне місце й ставлять у головах свічку, аби зібрати милостиню на поховання. Іноді по дорозі на кладовище тіло опускають на землю кілька разів, і знову запалюють свічку, аж поки зберуть кілька копійок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мішок, мотузком, і так волочать тіло до ями. Цар видав указ, щоб у місті найпильніше дотримувалися чистоти і «щоб ніякого скаредства та мертвечини не валялося». Серед тієї «мертвечини» здибували ми не раз і своїх земляків, козаків з України, пригнаних на будівельні роботи. Вперше, коли я побавив на вулиці Французькій за сотню кроків від пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака – синього, роззутого, в штанях козацьких і чорній, яка колись була білою, сорочці з маленькою, дрібною вишивкою біля коміра, молодого, чубатого, все в мені затремтіло, облилося кип'ячкою, а далі та кип'ячка враз перетворилася в лід. Мені той козак видався знайомим, я опустився на коліна й творив молитву напівмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубець: