Ги-ги-и
Шрифт:
– І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам’яті і відразу ж з’явитеся ви – Вічна Фрейліна Смерті!
– Браво! Браво! – заплескала в долоні Мамуся. – Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!
– Він уже сховався, – гигикнув Малєнков.
– Але ж це повний брєд! – нервував Берія і натис дзвінок.
До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.
– В чом дєло? Тривога?
– Да, – сказав Лаврентій. – Іменно тривога. Цей суб’єкт запевняє, що нас не існує і що ми – плід його фантазії. Весь Кремль – це його уява. Га? Як тобі подобається?
– Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.
– Який Петлюра? – здивувався я. – Ви його давно забили.
– Ніхто його не вбивав! – невідомо чого сполошився Берія. – Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…
– Жидівські погроми, – підказав Сталін.
– Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, – заперечив я.
– Неправда! У нас є документи! – ще нервовіше заверещав Берія.
– Спокійно, – сказав Сталін, – одним Петлюрою менше, одним – більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.
– А діло, я вам скажу, неординарне! – озвався Каганович. – Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна получається комбінація.
– У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! – обурився Ворошилов. – І ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов – узагалі скандал.
– Це зовсім інша тема, – перебив Берія. – Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб’ють.
– Мовчать! – гаркнув Сталін. – Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.
– Тоже мені таємниця, – здвигнув плечима Берія. – Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.
– Він нас продасть, – засопів Сталін.
– Ніхто йому не повірить.
– Його потрібно негайно ліквідувати, – сказав твердо Сталін.
– Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, – заперечив Каганович. – Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.
Сталін зміряв мене поглядом, повним ненависті.
– Думайте, хлопчики, думайте, – сказала Мать Революція. – Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.
– Треба негайно зібрати Політбюро, – сказав Сталін.
– Та ж воно усе тут! – здивувався Берія.
– Я сказав зібрати Політбюро! – гримнув Сталін. – А не родичів!
Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:
– Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. – Він підняв слухавку: – До мене, негайно.
Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.
Двері відчинилися і з’явилася зовсім гола секретарка:
– А ось і я!
– Негайно збери Політбюро.
– Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує, промине купа часу.
– А ти не давайся!
– А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.
– Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?
– Канєшно! Я й чотирьох можу.
– Да? А яким образом? – пожвавішала Мать Революція.
– А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.
– Чудово! – вигукнула Мать Революція. – До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.
Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:
– Давай, дерзай. І все в темпі.
Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:
– Мені все-таки здається, що він нас дурить.
– Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, – заперечив Берія.
– А тобі ніби хочеться.
– І мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Лєнін?
– Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?
– Да ти ж його сам і визвав.
– Я? – вибалушив очі вождь.
– Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.
– Так я що, казав саме його викликати?
– Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.
– А-а, – закивав радісно Сталін, – так це він «Щорса» зняв?