Ги-ги-и
Шрифт:
– Він! От бачиш – признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…
– Так це ж режисер, а не художник.
– Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей – сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він
– Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? – Тяжко зітхнув Сталін. – Добре, а шо було далі?
– Як? А ти шо, не помниш?
– Да у нього ж страшні провали, – озвалася Мать Революція. – Він не пам’ятає, куди люльку подів, не то шо…
– Про провали нам давно ізвєсно, – сказав Берія. – Але одне дєло люльку загубити, а друге – державу.
– Е! – стрепенувся Сталін. – Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!
– Правильно гне! – підтримала Берію Мама. – Держава – не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.
– Коротше, – вів далі Берія, – ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь, і давай отдельну картіну.
– Ну і що? Не заслужив я, чи що?
– Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.
– І я заслужила! – нагадала про себе Революція.
– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.
– Так, – кивнув Сталін. – Це пам’ятаю. А що далі було?
– А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.
– А він шо?
– А він чи не здогадався, чи здєлав вид – не знаю. Всі вони – ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.
– Значить не здогадався, – похитав головою вождь.
– Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.
– А він і тут не догадався? – аж позеленів вождь.
– Нє-а… і тоді якраз случився припадок.
– З ним?
– Ні, не з ним, а…
– З тобою?
– Да я шо – припадошний, чи шо?
– А з ким?
– Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем’я ето самоє…
Тут Берія поляскав долонею по кулаці.
– Шо за єрунда? – стенув плечима Сталін. – Да ніколи я з його мамашою нічого такого…
– Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, – ляск-ляск долонею по кулаці, – ето самоє.
Сталін перестав міряти залу й спинився.
– А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо – образився?
– Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.
– А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам’ятаю. Так воно й було.
Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.
– Що це таке?! – аж кипів Каганович. – Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні!
– Це все штучки Лаврентія! – сопів Ворошилов.
– А по-моєму, правильно, – сказав Молотов. – Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.
– Не угробити, а умавзолеїти, – заперечила Мать Революція, – бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.
– А ви знаєте, Маман, – задумливо промовив Каганович, – як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам’ятник.
– А шо? – примружила око Мать. – В цьому шось є. Інтересна мисль.
– Він буде стояти і показувати рукою туди, – продовжував Каганович. – Або туди!
– Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? – спитав з єхидною посмішкою Берія.
– А куди?
– А на Сибіряку!
Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:
– Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити – стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося – як заскавулиш.
– Да, – кивнув Каганович, – но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.
– Ану прекратіть іздіватися над покойником! – затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. – Я хотів сказать – над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!
– Сталін живєє всіх живих! – заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. – Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!
Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь або в прекрасне майбутнє.
Помітивши цю ленінську позу, Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.
– Геніально! – заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. – В одному я впевнена: якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить кібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!