Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
Визволено було Кілі, Біфура, Бофура, Дорі та Норі. Бідолашний старий Бомбур так знесилів – адже він був найтовщий і його постійно щипали і тицяли в живіт, – що скотився з гілки і бебехнувся на землю (на щастя – на купу листя), так і лишившись там лежати. Але п’ятеро ґномів і досі висіло на краю гілки, тимчасом як перші павуки вже повернулися, розлючені ще дужче, ніж раніше.
Більбо негайно переповз ближче до стовбура і почав одганяти павуків, які вже дерлися догори. Він зняв персня, коли визволяв Філі, й забув надіти його знову, тож тепер усі павуки зашипіли, бризкаючи слиною:
— Тепер ми тебе бачимо – ти, малий паскуднику! Ми тебе висмокчемо, а твої кісточки та шкурку порозвішуємо на дереві. Ага!
Доки це тривало, визволені ґноми поралися біля решти полонених, кремсаючи павутиння ножами. Ще трохи – й усіх буде звільнено, хоча незрозуміло було, що ж робити далі. Минулої ночі павуки переловили їх досить легко, але це сталося зненацька і завдяки темряві. Тепер же заносилося на жорстоку битву.
Раптом Більбо помітив, що чимало павуків на землі обступили старого Бомбура і, знову зв’язавши його, кудись потягли. Більбо скрикнув і різонув кинджалом павуків, які лізли просто на нього. Вони миттю розступились, і він подерся вниз, зістрибнувши з дерева в саму гущу тих, що були долі. Такого жала, як його маленький меч, вони ще не бачили. Як він штрикав навсібіч! Ще й сяяв од задоволення, прохромлюючи павучі тіла. Коли півдюжини павуків було вбито, решта відступила, залишивши Бомбура на руках у Більбо.
— Спускайтеся донизу! Спускайтеся донизу! — закричав гобіт ґномам, котрі сиділи на гілці. — Тікайте, бо потрапите в тенета! — Бо Більбо побачив, що цілі хмари павуків повидиралися на сусідні дерева і повзуть гілками над головами у ґномів.
Ґноми тут же позлазили, позістрибували або й попадали донизу
— і всі одинадцятеро звалились на купу, більшість – на межі запаморочення та ледве тримаючись на ногах. Тепер їх було дванадцятеро – разом із бідолашним старим Бомбуром, якого підтримували попід руки його кузени Біфур і Бофур, – а Більбо витанцьовував круг них і вимахував своїм Жалом, тимчасом як сотні лютих павуків витріщалися на них зусібіч. Усе виглядало цілком безнадійно.
І тоді почалася битва. Дехто з ґномів мав ножі, дехто – дрючки, а ще в кожного під рукою було каміння, а Більбо стискав руків’я ель-фійського кинджала. Павуків відтісняли знову і знову, а багатьох із них повбивали. Але опір не міг тривати довго. Більбо майже до краю знесилився, лишень четверо ґномів були здатні твердо стояти на ногах – іще трохи, і їх би здолали, як сонних мух. Павуки вже почали знову плести павутину зусібіч довкола них – од дерева до дерева.
Урешті-решт, Більбо не зміг вигадати нічого ліпшого, як відкрити ґномам таємницю свого персня. Йому було трохи шкода це робити, але що вдієш?
— Я збираюся зникнути, — заговорив він. — Якщо вдасться, я відверну увагу павуків, а ви мусите триматися разом і відступати у протилежному напрямку, ліворуч – приблизно туди, де ми востаннє бачили вогнища ельфів.
Утовкмачити їм це було складно – вони геть очманіли від крику, лупцювання дрючками та жбурляння каміння, – але врешті Більбо збагнув, що зволікати далі не можна: павуки стискали кільце облоги все тісніше. Гобіт хутко надів перстень і – на величезний подив ґномів – щез.
Незабаром із-за дерев праворуч долинуло «сплюх старий» і «павучище». Це неабияк роздратувало павуків. Вони зупинили наступ, і деякі з них попрямували на голос. Через «павучище» вони розлютилися до нестями. Тоді Балін, який зрозумів план Більбо швидше, ніж решта, повів ґномів в атаку. Вони збились у тісну купку і, сиплячи градом каміння, посунули ліворуч, просто на павуків, прорвавши їхнє кільце. Десь далеко позаду спів і крики раптом припинилися.
Відчайдушно сподіваючись, що Більбо не схопили, ґноми подалися далі. Втім, зовсім не жваво. Слабкі та потомлені, вони шкандибали, ледве пересуваючи ноги, хоча за ними назирці гналася сила-силенна павуків. Раз у раз їм доводилось обертатися і відбиватися від тварюк, які наздоганяли їх, – а деякі павуки вже бігли по деревах над їхніми головами, скидаючи вниз свої чіпкі линви.
Справи знову були кепські – аж раптом знову з’явився Більбо і несподівано напав на приголомшених павуків збоку.
— Тікайте! Тікайте! — закричав він ґномам. — Я беруся за Жало!
І він узявся. Гобіт вимахував кинджалом направо і наліво, розтинаючи павутиння, кремсаючи павукам лапи і вгороджуючи лезо в їхні пухкі черева, коли вони підступали надто близько. Павуки аж кипіли від люті – бризкаючи слиною та з піною біля рота, вони шипіли страшні прокльони, але їх уже було смертельно налякало Жало, і тепер, коли воно повернулося, вони не сміли наближатися до нього. Тож, попри всі їхні прокляття, здобич повільно, але невпинно вислизала з їхніх лап. То був страхітливий бій, – здавалося, він триватиме не одну годину. Але врешті-решт, саме тоді, коли Більбо відчув, що вже не може підвести руки, щоб завдати бодай іще одного удару, павуки зненацька припинили боротьбу та переслідування і, зневірені, подалися назад, до своєї темної колонії.
І тут ґноми помітили, що вони підійшли до краю галявини, де нещодавно горіли багаття ельфів. Чи була це одна з тих галявин, які вони бачили минулої ночі, – їм було невтямки. Але скидалося на те, що в таких місцях зберігаються якісь добрі чари, а павукам вони не до вподоби. Так чи інак, а присмерк тут був якимось зеленішим, а галуззя – не таким товстим і загрозливим, як деінде, – і їм випала нагода відпочити й перевести дух.
Вони трохи відлежалися тут, віддихуючись і відсапуючись. Але вже невдовзі почали засипати Більбо питаннями. Вони вимагали детально пояснити їм трюк зі зникненням, а знахідкою персня зацікавилися так сильно, що на певний час забули про власні турботи. Балін найбільше наполягав на тому, аби Більбо знову переповів історію з Ґоллумом, загадками й усім іншим, а головне – аби перстень посів у цій історії належне йому місце. Але згодом присмерк почав густішати – і виникли інші питання. Наприклад, де вони опинилися, де їхня стежка, де знайти бодай якусь їжу та що їм робити далі? Ці питання ґноми ставили знов і знов – і виходило, що відповіді вони сподівались отримати від маленького Більбо. Як бачите, ґноми неабияк змінили свою думку про пана Торбина і почали дуже його поважати (як і віщував Ґандальф). Вони й справді очікували, що він вигадає якийсь чудовий план порятунку, й не дуже ремствували. Вони чудово розуміли, що, якби не гобіт, їх би вже не було на світі, – й не втомлювалися йому дякувати. Деякі навіть підвелись і вклонились йому до самої землі, хоча від кволості відразу беркицьнулися через голову і потім іще довгенько не могли знову зіпнутися на ноги. Дізнавшись правду про зникнення Більбо, вони аж ніяк не стали думати про нього гірше, бо побачили, що, крім фортуни та чарівного персня, він має ще й голову на в’язах, – а це річ не менш важлива. Вони так вихваляли Більбо, що він урешті й сам почав почуватися якимось відважним шукачем пригод, хоча почувався б набагато сміливішим, якби знайшлося щось попоїсти.
Але не знаходилося нічого – ну зовсім нічого, і ніхто з них не був у змозі вирушити на пошуки чогось їстівного чи хоча б загубленої стежки. Загублена стежка! Жодна інша думка не лізла в натомлену голову Більбо. Він просто сидів, утупившись у нескінченні ряди дерев, і незабаром ґноми позамовкали. Усі, крім Баліна. Після того як інші облишили балачки і позаплющували очі, він іще довго щось бурмотів і підсміювався собі під ніс:
— Ґоллум! Сили небесні! То ось як він прослизнув повз мене! Тепер зрозуміло! «Просто підкрався», чи не так, пане Торбине? Добрий старий Більбо – Більбо-бо-бо-бо… – А потім і він заснув, а навкруги надовго запала цілковита тиша.