Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
Утім, не встигли вони привітати постріл схвальними вигуками, як страшний лемент Більбо вивітрив із їхніх голів мрії про оленину.
— Бомбур упав у воду! Бомбур тоне! — кричав він. І це була правда. Бомбур стояв на суші лише однією ногою, коли на нього налетів олень і перестрибнув через нього. Бомбур перечепився, ненавмисно відштовхнув човна від берега і, падаючи спиною в темну воду, вхопився за слизькі корінці – але його пальці зісковзнули, а човен повільно закружляв на бистрині й зник.
Коли ґноми підбігли до берега, у воді ще було видно Бомбурів каптур. Вони миттю кинули побратимові мотузку з гаком. Бомбур ухопився за неї –
Вони все ще стояли над ним, проклинаючи лиху долю та Бомбу-рову незграбність і оплакуючи втрату човна, що позбавила їх можливості повернутися назад і пошукати вбитого оленя, – коли з лісу долинули приглушені звуки сурем і ріжків та віддалений гавкіт хортів. Друзі присіли навпочіпки і прислухалися – й насилу розчули звідкілясь із півночі шум великого полювання, хоча видно не було нічого.
Вони просиділи так чимало часу, не наважуючись поворухнутися. Бомбур далі спав із посмішкою на повному обличчі, ніби його вже не обходили жодні прикрощі, які не давали їм спокою. Зненацька попереду на стежці з’явилися білий олень і біла олениця з оленятами – настільки білосніжними, наскільки перший олень був темний. Вони промайнули в півтемряві. Перш ніж Торін устиг щось крикнути, троє ґномів схопилися на ноги і випустили з луків по стрілі. Здається, жодна не влучила в ціль. Олень повернувся і зник серед дерев так само безшумно, як і з’явився, – і ґноми марно пускали стріли йому вслід.
— Припиніть! Припиніть! — закричав Торін, але запізно: збуджені ґноми змарнували останні стріли, і тепер від луків, які дав їм Беорн, не було жодної користі.
Тієї ночі все товариство було дуже похмурим – і в наступні дні хмари над їхніми головами ще більше згустилися. Так, вони переправилися через зачарований струмок, але на тому боці стежка петляла, як і раніше, й у лісі не було помітно жодних змін. Утім, якби вони знали місцевість краще і звернули належну увагу на звуки полювання та на білого оленя, який з’явився перед ними на стежці, їм би стало зрозуміло, що вони вже досягли східного краю лісу. І якби вони зібрали всю свою віру та відвагу, то незабаром дійшли б до переліска і до тих місцин, куди проникає сонце.
Але вони цього не знали, до того ж важким тягарем для них був Бомбур, якого вони мали якось нести, – цю обтяжливу повинність відбували по черзі четверо ґномів, а їхні клунки розподіляли між собою інші. Якби клунки значно не полегшали за останні дні, вони б з усім цим не впорались, – але краще вже клунки, повні харчів, аніж вічно сонний і усміхнений Бомбур. Через кілька днів у них не залишилося практично ніякої їжі, ні питва. Вони не бачили, щоб у лісі росло щось їстівне – лише гриби на деревах і трави з блідими листочками та неприємним запахом.
Десь за чотири дні путі від зачарованого струмка почався суцільний буковий ліс. Спершу вони зраділи цій переміні, бо тут не було підліска і присмерк став трохи рідшим. Над головами в них пробивалося зеленаве світло, і подекуди вони могли щось роздивитись обабіч стежки. Проте світло тільки вихоплювало з сутіні нескінченні ряди прямих сірих стовбурів, схожих на колони якоїсь величезної напівтемної зали. У повітрі відчувався якийсь повів, долітав шум вітру – але то були сумні звуки. Додолу з шелестом упало кілька листків, нагадавши їм, що наближається осінь. Під ногами шаруділо сухе листя, що назбиралося за незліченні минулі осені, – його понаносило на узбіччя стежки з лісу, де воно лежало пухким червоним килимом.
А Бомбур усе спав – і вони дуже втомилися. Часом їх непокоїв чийсь сміх. Іноді долинав віддалений спів. Голоси, які сміялися, були милозвучні й не належали ґоблінам, а спів був прекрасний, але звучав дивно та несьогосвітньо, – тож мандрівникам було якось моторошно і вони з останніх сил поспішали покинути ці місця.
Через два дні вони помітили, що стежка пішла схилом, і невдовзі опинились у долині, майже всуціль зарослій могутніми дубами.
— Та закінчиться колись цей клятий ліс чи ні? — не витримав Торін. — Хтось мусить залізти на дерево, спробувати вистромити голову з гілля і розглянутися довкола. Треба тільки вибрати найвище дерево, що нависає над стежкою.
Звісно, під «хтось» мався на увазі Більбо. Ґноми вибрали саме його, бо дозорець мусив би просунути голову крізь листя аж на верхівці, – тож він мав би бути досить легким, аби його витримали найвищі та найтонші гілочки. У бідолашного пана Торбина не було великої практики в лазінні по деревах, але ґноми підсадили його на нижні гілки величезного дуба, який ріс над самою стежкою, і гобіт мусив сяк-так лізти вгору. Він прокладав собі дорогу крізь поплутане галуззя, що шмагало його по обличчю; весь позамазувався зеленим і чорним об стару кору великих конарів; не раз зісковзував, але втримувався в останній момент – і нарешті, зі страшенними зусиллями подолавши складну ділянку, де взагалі не виявилося путніх гілок, дістався до верхівки. Весь час його непокоїла думка, чи є на дереві павуки та як йому спускатися донизу, щоб не впасти.
Урешті-решт він вистромив голову з крони й одразу помітив, що павуки тут як тут. Але вони були менші від звичайних і їх цікавили тільки метелики. Світло мало не осліпило Більбо. Він чув, як ґноми щось кричали йому далеко внизу, але не міг відповісти, лише мружився, вчепившись у гілля. Сонце сяяло так яскраво, що минуло багато часу, перш ніж Більбо зміг до нього призвичаїтись. А коли він нарешті розплющив очі, то побачив скрізь навколо себе море темної зелені, яку де-не-де ворушив вітерець, – і всюди пурхали сотні метеликів. Гадаю, то був якийсь різновид "пурпурового імператора" – метелика, що вподобав верхівки дубів, але ці метелики були зовсім не пурпурові, а оксамитово-чорні, без жодних світлих цяточок.
Більбо довго дивився на "чорних імператорів" і насолоджувався вітерцем, який пестив йому волосся та обличчя, але згодом крики ґномів, які тепер аж ногами тупотіли внизу від нетерплячки, нагадали йому, навіщо він сюди видряпувався. Втім, справи були кепські. Роззираючись якомога пильніше, він ніде не бачив кінця-краю деревам. Серце його, яке було звеселилося, коли він побачив сонце та відчув вітерець, знов упало у грудях: нічого їстівною, повертатись униз було ні з чим.