Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
— Тоді вам краще зайти в дім і розповісти мені бодай частину, якщо це не забере цілий день, — промовив чолов’яга, жестом запрошуючи їх пройти до будинку через темні двері, які виходили у двір.
Увійшовши вслід за ним, вони опинились у просторій залі з вогнищем посередині. Хоча було літо, там горіли дрова і до почорнілих кроков підіймався дим, шукаючи виходу крізь отвір у покрівлі. Вони перетнули цю напівтемну залу, освітлену тільки вогнищем і світлом, яке пробивалося крізь горішню діру, й увійшли крізь іще одні, менші, двері до якоїсь ніби веранди, що стояла
Тут вони всілися на дерев’яні лави, і Ґандальф почав свою розповідь, а Більбо чеберяв ніжками і розглядав квіти в садку, охочий дізнатися, як вони звуться, – адже він і половини з них ніколи раніше не бачив.
— Я йшов через гори з одним-двома друзями… – почав чарівник.
— Двома? — перепитав Беорн. — Я бачу лишень одного, і до того ж дрібненького.
— Ну, правду кажучи, мені не хотілось, аби ми потурбували вас усі гамузом, доки я не з’ясую, заклопотані ви чи ні. Якщо можна, я подам умовний знак.
— Ану подавайте!
І Ґандальф протяжно і пронизливо свиснув – одразу ж Торін і Дорі вийшли з-за будинку садовою доріжкою і стали перед ними, низько вклоняючись.
— Ви хотіли сказати «з одним-трьома», я бачу! — уточнив Беорн.
— Але це не гобіти, це ґноми!
— Торін Дубощит, до ваших послуг! Дорі, до ваших послуг! — разом промовили ґноми, знову вклонившись.
— Мені не потрібні ваші послуги, дякую, — відказав Беорн, — але гадаю, що вам потрібні мої. Я не надто полюбляю ґномів, але якщо ви справді Торін (син Траїна й онук Трора, як мені відомо) й оскільки ваш супутник цілком респектабельний, а до того ж ви вороги ґоблінів і не збираєтеся бешкетувати в моїх володіннях… – між іншим, як вас сюди занесло?
— Вони прямують у землю своїх батьків, на схід від Морок-лісу, — відповів за них Ґандальф, — і це цілковита випадковість, що ми взагалі опинились у ваших володіннях. Ми долали Високий Перевал, який мав вивести нас на дорогу, що пролягає південніше від ваших країв, — і там на нас напали злющі ґобліни, як я й збирався вам розповісти.
— Так-так, розповідайте! — гаркнув Беорн, який ніколи не був особливо ввічливим.
— Була жахлива гроза, кам’яні велети жбурлялися скелями, і ми знайшли притулок у печері на вершині перевалу – ми з гобітом та кілька наших супутників…
— Ви називаєте двох кількома?
— Та ні. Власне, їх було більше, ніж двоє.
— І де ж вони? їх убили, з’їли, вони повернулися додому?
— Та ні. Коли я свиснув, не всі з них наважилися вийти. Гадаю, вони знітилися. Розумієте, нас таки досить багато і ми дуже боїмося вас обтяжити.
— Ану ж бо свисніть іще раз! Оскільки гостини, здається, все одно не уникнути, то одним-двома гостями більше – не має великого значення, — пробурчав Беорн.
Ґандальф свиснув знов – і не встиг він досвистіти до кінця, як ніби з-під землі вигулькнули Норі й Орі (бо, як ви пам’ятаєте, Ґандальф звелів ґномам підходити парами через кожні п’ять хвилин).
— Здоровенькі були! — сторопів Беорн. — Та й моторні ж ви – і де ви тільки ховалися? Чи не в чарівника у скриньці? Ходіть сюди, мої стрибунці-молодці!
— Норі, до ваших послуг, Орі, до… – почали вони, але Беорн їх перервав:
— Дякую! Коли мені буде їм- ріпна ваша допомога, я попрошу. Сідайте і дайте мені послухати продовження цієї історії, а то вже настане час вечеряти, поки вона дійде до кінця.
— Щойно ми заснули, — вів далі Гандальф, — як у глибині печери розчахнулася тріщина, звідти вискочили ґобліни і захопили гобіта, ґномів, та ще й табунець наших поні…
— Табунець поні? Ви що – мандрівні циркачі? Чи везли силу-силенну всілякого добра? Чи ви завжди звете шістьох конячин табунцем?
— О, ні! Власне, поні було більше, ніж шість, бо й нас було більше, ніж шестеро, – а ось і ще двоє!
Саме тієї миті з’явилися Балін та Двалін і вклонилися так низько, що підмели бородами кам’яну підлогу. Здоровань спершу насупився, але вони просто зі шкіри пнулись у перебільшеній чемності, все киваючи і схиляючись, вклоняючись і махаючи каптурами біля колін, аж поки він перестав хмуритися й уривчасто розреготався: дуже вже вони були кумедні.
— Справжнісінька циркова трупа! — вигукнув він. — Та ще й прекумедна! Ходіть сюди, мої веселуни, – то як же звати вас? Зараз мені не потрібні ваші послуги – лише імена. Та сядьте вже і припиніть розгойдуватися!
— Балін і Двалін, — відповіли вони, не сміючи ображатись, і гепнулися просто на підлогу, з вигляду дещо ошелешені.
— А тепер розповідайте далі! — попросив Беорн чарівника.
— На чому я зупинився? А, так – лише мене й не схопили. Я вбив одного чи двох ґоблінів спалахом своєї патериці…
— Непогано! — буркнув Беорн. — Отже, й від чарівника може бути якась користь.
— …і прослизнув у тріщину, перш ніж вона зімкнулася. Я дійшов слідом за всіма до головної зали, де було повно ґоблінів – Верховний Ґоблін і з ним тридцять-сорок озброєних вояків. Я сказав собі: «Навіть якби ґноми не були закуті в ланцюги – що може зробити дюжина супроти такого збіговиська?»
— Дюжина?! Це вперше я чую, щоб вісьмох називали дюжиною. Чи у вас є й інші стрибунці, котрі ще не повискакували зі своїх скриньок?
— Авжеж! Схоже, ще одна парочка зараз буде тут – гадаю, це Філі та Кілі, — відказав Ґандальф.
І ці двоє миттю з’явились їм на очі й заходились усміхатись і вклонятись.
— Та годі вже! — зупинив їх Беорн. — Сідайте і будьте тихо! Продовжуйте, Ґандальфе!
І Ґандальф став розповідати далі, поки не дійшов до сутички в темряві, виявлення нижньої брами та їхнього переляку, коли вони побачили, що пан Торбин загубився.
— Ми перерахували одне одного і виявили, що гобіта немає. Нас лишилося тільки чотирнадцятеро!