Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
Дорогою Більбо зиркав на всі боки в пошуках чогось їстівного, – але ожина ще тільки цвіла і, звісно ж, не було ні горіхів, ані навіть ягід глоду. Він пожував щавлю, напився води з маленького гірського струмочка, що перетинав стежку, і з’їв три сунички, які знайшов на його бережку, – але цього було замало.
Вони йшли і йшли. Стежка, раніше ледве помітна, тепер зовсім зникла. Кущі, висока трава поміж валунами, латки общипаного кроликами дерну, чебрець і шавлія, майоран і скельна шипшина – все це зникло, і вони опинилися на вершечку широкого крутого схилу, всіяного камінням – рештками гірського обвалу. Коли вони почали спускатися донизу, під їхніми ногами стали осипатися дрібні камінці та рінь. Потому вниз заторохтіли більші уламки скель, тягнучи за собою каміння нижче по схилу, а потім із гуркотом зрушили
Їх урятували дерева. Зсув приволік мандрівників до жменьки сосон, які росли на кручі, що спадала просто в дрімучі долинні ліси. Хтось зачепився за стовбур і видряпався на нижні гілки, ще хтось (як-от маленький гобіт) заповз за дерево, щоб захиститися від шаленої атаки скель. Незабаром небезпека минула, зсув припинився і було чути лише слабке гуркотіння, коли найбільші зі зрушених каменів перекочувались і підстрибували серед папороті й соснового коріння далеко внизу.
— Що ж, це трохи просунуло нас уперед, — промовив Ґандальф, — і навіть ґоблінам, котрі вистежують нас, буде нелегко безшумно спуститись униз.
— Так-так! — пробурчав Бомбур. — Але їм буде нескладно скидати каміння нам на голову.
Ґноми (та Більбо) почувалися геть нещасними і лише потирали синці й подряпини.
— Дурниці! Зараз нам треба завернути вбік від осипу. Поспішаймо! Погляньте на небо!
Сонце давно зайшло за гори. Навколо вже згустилися тіні, хоча крізь гілля дерев удалині та понад чорними верхівками тих, що росли нижче, ще було видно сутінкове світло на дальніх рівнинах. Тепер усі якомога швидше шкандибали серед соснового бору похилою стежкою, що вела їх просто на південь. Часом вони продиралися крізь величезні зарості папороті, чиє широке листя накривало гобіта з головою, часом тихесенько ступали по хвойному килимку, – і невпинно лісовий морок густішав і густішав, а лісова тиша – глибшала і глибшала. Того вечора не було ані найменшого вітерця, який міг би принести до лісу подих моря.
— Довго нам іще йти? — спитав Більбо, коли стало так темно, що він уже бачив тільки Торінову бороду, яка колихалася поруч, і так тихо, що дихання ґномів здавалося йому гучним шумом. — У мене всі пальці на ногах у синцях, ноги болять, а живіт теліпається, як порожня торба.
— Ще трохи, — відповів Ґандальф.
Здавалося, минула ціла вічність, аж раптом вони вийшли на галявину. Місяць уже зійшов і світив просто над нею. Усім чомусь спало на думку, що це недобре місце, хоча нічого поганого вони не помітили.
Зненацька звідкілясь ізнизу долинуло виття, довге моторошне виття. У відповідь хтось завив десь праворуч, набагато ближче до них, потім іще раз – ліворуч, теж не дуже далеко. То вовки вили на місяць, вовки збирались у зграю!
Поблизу нори пана Торбина вовки не водились, але цей звук був йому відомий. Вовче виття досить часто описували в казках, а один із його старших кузенів (по туківській лінії), котрий був великим мандрівником, не раз вив по-вовчому, щоб його налякати. Але почути вовків у лісі, під місяцем – це було для Більбо вже занадто! Навіть чарівні персні не дуже захищають од вовків – особливо від злих зграй, які живуть біля гір, де кишать ґобліни, за межею Дикого Краю, на узграниччі всього незнаного. Нюх у цих вовків іще тонший, аніж у ґоблінів, і їм не треба бачити свою жертву, щоб упіймати її!
— Що ж робити? Що ж робити? — бідкався Більбо. — 3 лап ґоблінів – вовкам у зуби! — раптом зронив він, і це стало прислів’ям, хоча сьогодні ми кажемо в подібних прикрих ситуаціях – «із вогню та в полум’я».
— На дерева, хутко! — закричав Ґандальф, і вони кинулися до дерев на краю галявини, вибираючи ті, чиї гілки росли досить низько або ж були такі гнучкі, що їх можна було нахилити. Як ви здогадуєтеся, вони миттю познаходили такі дерева і повидиралися на них так високо, як їх тільки могли витримати гілки. Ви б посміялися (з безпечної відстані), якби побачили, як ґноми з обвислими бородами сидять на деревах, ніби статечні дідугани, котрі з’їхали з глузду і граються у хлопчиків. Філі та Кілі влаштувалися на вершечку високої модрини, що нагадувала велетенську різдвяну ялинку. Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн розташувалися зручніше – на крислатій сосні, гілки якої стирчали навсібіч через рівні проміжки, ніби шпиці колеса. Біфур, Бофур, Бомбур і Торін сиділи на іншій сосні. Двалін і Балін видерлися на високу струнку ялину з рідкими гілками і намагались умоститися на її кучерявому вершечку. Ґандальф, який був набагато вищий за інших, знайшов дерево, на яке ніхто з них не зміг би залізти, – величезну сосну, що росла на самому краю галявини. Він увесь заховався за гіллям, лишень було видно, як його очі поблискували у місячному сяйві, коли він звідти визирав.
А Більбо? Він не зміг видряпатися на жодне дерево і лише метався від стовбура до стовбура, мов зацькований хортами кролик, який загубив свою нірку.
— Ти знову покинув зломщика напризволяще! — звернувся Норі до Дорі, глянувши вниз.
— Я не можу постійно носити зломщиків у себе на спині, — відповів Дорі, — то по тунелях, то по деревах! Хто я, по-твоєму? Носій?
— Його з’їдять, якщо ми не втрутимось, — озвався Торін, бо виття тепер чулося звідусіль, усе ближче і ближче. — Дорі! — покликав він, бо Дорі сидів найнижче і на найзручнішому дереві. — Швиденько подай панові Торбину руку!
Дорі був справді шляхетний ґном, незважаючи на те, що постійно бурчав. Бідолашний Більбо не міг дотягнутися до його долоні навіть тоді, коли той спустився на найнижчу гілку і якнайдалі простягнув руку. Тож Дорі тоді просто зліз із дерева і допоміг Більбо видряпатися собі на спину.
Саме цієї миті вовки, виючи, риссю вибігли на галявину. І зненацька в наших мандрівників уп’ялися сотні вовчих очей. Однак Дорі не кинув Більбо. Він почекав, доки гобіт перебереться з його плечей на гілку, а потім сам заплигнув на дерево. І дуже вчасно! Вовк хапнув його за плащ, коли він підтягувався на руках, і мало його не стягнув. Через хвилину вже ціла зграя дзявкотіла круг дерева і стрибала на стовбур, світячи очима і звісивши набік язики.
Але навіть дикі варґи (бо так звалися злі вовки Дикого Краю) не вміють лазити по деревах. На деякий час мандрівники опинились у безпеці. На щастя, погода була тепла та безвітряна. Довго сидіти на деревах не дуже зручно за будь-яких обставин, але на холодному вітрі, в оточенні вовків, які чигають на тебе внизу, це перетворюється на цілковиту халепу.
Напевно, ця облямована деревами галявина була місцем вовчих збіговищ. Вовків прибувало все більше й більше. Вони залишили вартових під деревом, на якому сиділи Дорі та Більбо, а потім, принюхуючись, обнишпорили все довкола, доки не виявили за запахом усі дерева, на яких хтось був. До цих дерев вони теж приставили варту, а решта вовків (здавалося, їх було кількасот) розбрелась і посідала на галявині великим колом, усередині ж цього кола всівся великий сірий вовчисько. Він звернувся до них моторошною мовою варґів. Ґандальф розумів її. Більбо – ні, але звучала вона для нього страхітливо, ніби йшлося тільки про всілякі звірства і паскудства, – зрештою, так воно й було. Час від часу варґи хором відповідали своєму сірому вожакові, й від їхнього моторошного ґвалту гобіт мало не падав із сосни.
Я розповім вам, що почув Ґандальф і чого не зрозумів Більбо. Варґи та ґобліни часто допомагають одні одним у лихих справах. Ґобліни зазвичай не ризикують далеко відходити від своїх гір, – хіба що тоді, коли їх звідти витісняють і їм треба шукати нової домівки або коли вони вирушають на війну (радію, що цього вже давно не траплялось). Але за тих давніх часів вони не раз влаштовували набіги, здебільшого заради їжі та рабів, котрі б на них працювали. Тоді вони часто зверталися по допомогу до варґів і ділилися з ними награбованим. Часом ґобліни їздили на вовках верхи – як люди на конях. А зараз складалося враження, що саме цієї ночі готується великий ґоблінський набіг. Варґи прийшли зустріти ґоблінів, а ті запізнювалися. Причиною, без сумніву, була смерть Верховного Ґобліна й увесь той переполох, що його викликали ґноми, Більбо та чарівник, котрого ґобліни, можливо, й досі вистежували.