Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]

Толкин Джон Рональд Руэл

Вони все бігли й бігли, Ґоллум лопотів попереду, з сичанням і прокльонами, а Більбо – позаду, так тихо, як може лише гобіт. Незабаром вони дісталися до місця, де, як помітив Більбо, спускаючись униз, відгалужувалися то туди, то сюди бічні проходи. Ґоллум одразу почав їх рахувати:

— Один ліворуч, ос-сь він. Один праворуч, ос-сь він. Два праворуч, ос-сь с-сюди. Два ліворуч, ос-сь туди. — І так далі, і так далі.

Що довше він рахував, то повільніше просувався вперед і вже почав труситись і схлипувати – бо озеро лишалось усе далі й далі позаду і йому ставало страшно. Ґобліни могли бути десь поблизу, а він загубив свого персня.

Нарешті він зупинився біля низького проламу зліва.

— С-сім праворуч, ос-сь вони. Ш-шість ліворуч, ос-сь вони! — шепотів він. — Це він і є. Звіс-сно ж-ж, це ш-шлях до задніх дверей. Ос-сь прохід!

Він уп’явся у пролам очима і відсахнувся.

— Але ж ми не с-сміємо туди с-сунутис-сь, дорогес-сенький, ні, не с-сміємо. Там ґоблінс-си. С-сила-с-силенна ґоблінс-сів. Ми чуємо їхній запах. С-с-с-с!

— Що нам робити? Хай йому біс-с, щоб він скис-с! Нам с-слід зачекати тут, дорогес-сенький, трохи зачекати і розгледітис-сь.

Отже, вони застрягли. Ґоллум нарешті вивів Більбо на правильний шлях, але Більбо не міг пройти! Просто тому, що в проході сидів Ґоллум, згорбившись і опустивши голову між колінами, а його очі холодно поблискували, й він поводив ними то в один бік, то у другий.

Більбо відступив од стіни безшумно, як миша, але Ґоллум одразу нашорошив вуха і принюхався, а його очі позеленіли. Він засичав тихо, але погрозливо. Він не міг бачити гобіта, але був уже напоготові, до того ж, окрім зору, в темряві у нього загострилися й інші відчуття: слух і нюх. Він причаївся, припавши пласкими передніми лапами до долівки, витягнувши шию і мало не тицяючись носом у камінь. І хоча він скидався на чорну тінь у відсвіті власних очей, але Більбо побачив чи радше відчув, що він увесь напружився, мов тятива, приготувавшись до стрибка.

Більбо майже перестав дихати і закляк на місці. Він був у розпачі. Йому треба забиратися геть із цієї страхітливої пітьми, доки в нього ще лишаються сили. Треба боротися. Треба проштрикнути підлу тварюку кинджалом, виколоти їй очі, вбити її. Адже вона збиралась убити його! Ні, це нечесно. Зараз він невидимий. А Ґоллум не має меча. До того ж він не погрожував убити Більбо і досі не намагався цього зробити. А ще він був жалюгідний, самотній, покинутий. Несподіване співчуття, жаль, змішаний зі страхом, переповнили серце Більбо: перед його очима промайнули нескінченні одноманітні дні, без світла і без надії на краще, шорсткий камінь, холодна риба, скрадання і шепотіння. Усі ці образи за одну секунду промайнули в його голові. Він здригнувся. А наступної секунди, ніби зненацька підхоплений якоюсь новою силою та рішучістю, – стрибнув.

Не бозна-який стрибок, якщо міряти людськими мірками, але то був стрибок у темряву. Більбо стрибнув просто через голову Ґоллума, на два метри в довжину, на метр у висоту, – якби він тільки знав, що мало не розбив собі череп об низьке склепіння тунелю!

Ґоллум відкинувся назад і спробував схопити гобіта, коли той пролітав над ним, але спізнився: його передні лапи тільки хапнули повітря, а Більбо, вдало приземлившись на міцні ніжки, помчав бічним тунелем униз. Він не озирався, щоб побачити, що робить Ґоллум. Спершу за його спиною було чути сичання та лайку, а потім усе стихло. І враз долинув моторошний крик, сповнений ненависті й розпачу. Ґоллум був переможений. Він не смів іти далі. Він був знищений: загубив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив, – свого дорогесенького. Від цього крику

в Більбо мало серце не вискочило з грудей, але він біг далі. Тепер уже слабко, ніби луна, але погрозливо ззаду долинало:

— Злодій, злодій, злодій! Торбин! Ненавис-сний, ненавис-сний, ненавис-с-сний довіку!

Потім запала тиша. Але вона теж здавалася Більбо погрозливою. «Якщо ґобліни так близько, що він їх зачув, — думав він, — тоді вони мають почути його лемент і лайку. Тепер обережно, інакше цей шлях приведе тебе до поганого кінця».

Прохід був низький, а камінь – грубо тесаний. Це не надто перешкоджало гобітові – хіба що тоді, коли він знову і знову перечіпався бідолашними ніжками через капосні каменюки, які стирчали з долівки. «Трохи занизько для ґоблінів, принаймні для великих», — думав Більбо, не знаючи, що навіть великі ґобліни, гірські орки, пересуваються з величезною швидкістю, зігнувшись у три погибелі й мало не торкаючись руками землі.

Скоро спуск змінився підйомом, і невдовзі тунель круто пішов угору. Це змусило Більбо сповільнити крок. Але врешті підйом закінчився, тунель повернув і знову пірнув униз, а там, за коротким спуском, Більбо побачив якийсь відблиск, що просочувався з-за наступного рогу. То було не червоне світло, як від вогнища чи ліхтаря, а білясте, яке буває лишень під відкритим небом. І Більбо кинувся бігти.

Він прожогом завернув за останній ріг і несподівано вибіг на освітлений майданчик – після стількох годин у темряві світло тут здавалося сліпучо-яскравим. А насправді це була тільки цівка сонячного проміння, яка пробивалася крізь прочинені двері – великі кам’яні двері.

Більбо закліпав очима і зненацька побачив ґоблінів: при повному озброєнні, з оголеними мечами, вони сиділи під самими дверима, втупившись широко розплющеними очима в отвір тунелю, який зяяв перед ними. Ґобліни були насторожені, нашорошені, готові на все.

Вони помітили його швидше, ніж він їх. Так, вони помітили його. Чи була то випадковість, чи останній вибрик персня перед тим, як визнати свого нового господаря, але він зник із пальця Більбо. Зі зловтішними криками ґобліни кинулися до гобіта.

Напад страху та болю втрати, ніби відлуння Ґоллумового нещастя, вразив Більбо – і, забувши навіть видобути свого кинджала, він опустив руки в кишені. Що це? — перстень був там, у лівій кишені, й сам ковзнув Більбо на палець. Ґобліни враз зупинилися. Від гобіта не лишилося й сліду. Він щез. Вони знову закричали, так само голосно, як і перше, але вже не так зловтішно.

— Де він? — репетували вони.

— Шмигонув назад у тунель! — кричали деякі.

— Сюди! — горлали одні.

— Туди! — горлали інші.

— Подивіться за дверима! — гаркнув їхній капітан.

Пролунав свист, забряжчала зброя, загрюкали мечі, ґобліни з лайкою та прокльонами забігали вперед і назад, наштовхуючись один на одного, і неабияк розлютилися. Стояв жахливий галас, довкола панували гармидер і веремія.

Більбо страшенно перелякався, але в нього вистачило здорового глузду, аби, зметикувавши, що й до чого, прослизнути за велику діжку, в якій тримали питво для ґоблінів-вартових, і завдяки цьому не дати збити себе з ніг, затоптати на смерть чи спіймати навпомацки.