Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
Це звучало дійсно страхітливо. Стіни відлунювали оте «лясь, хрясь!» і «трах, бах!» та огидний сміх при їхньому «хо-хо! мій хлопче!». Загальний сенс пісні був доволі зрозумілий, бо тепер ґобліни видобули бичі й почали з присвистом цвьохкати ними – «стьоб, хвись!», змушуючи полонених якомога швидше бігти попереду; не один ґном уже скиглив і скімлив, як бозна-хто, – і тут вони, перечіпаючись, заскочили до просторого ґрота.
Його освітлювало червоним світлом велике вогнище посередині та смолоскипи вздовж стін, і було там повно ґоблінів. Усі вони почали реготати, тупотіти ногами і плескати в долоні, коли туди забігли ґноми (і бідолашний Більбо – останнім, найближче до бичів), а ґобліни-погоничі тим часом гигикали і цвьохкали бичами позаду.
Поні
Боюся, що тоді наші мандрівники таки востаннє бачили цих прегарних маленьких поні, включно з чудовим білим кремезненьким малюком, якого Ельронд позичив Ґандальфові, бо його кінь був непридатним для гірських стежок. Адже ґобліни їдять і коней, і поні, й віслюків (та інших, далеко не таких сумирних тварин) і при цьому завжди голодні. Однак тепер полонені думали тільки про самих себе. Ґобліни постягували їм ланцюгами руки за спиною, прикували один до одного, вишикувавши вервечкою, у хвості якої плентався маленький Більбо, і поволокли в дальній кінець ґрота.
Там, у затінку великого плаского каменя, сидів почварний ґоблін зі здоровецькою головою, а довкола нього стояли ґобліни-вартові, озброєні сокирами та кривими мечами, які були в них у вжитку. Зараз ґобліни – жорстокі, паскудні та злосерді. Вони не створюють прекрасних речей, але майстерних – скільки завгодно. Риття тунелів і розробка копалень вдаються їм, якщо вони докладуть зусиль, не гірше, ніж найумілішим ґномам, хоча зазвичай вони неохайні та брудні. Молоти, сокири, мечі, кинджали, кайла, обценьки, а також знаряддя тортур вони виготовляють дуже добре або ж знаходять тих, хто робив би все це за їхніми кресленнями – в’язнів і рабів, котрі мусять працювати, доки не сконають од браку повітря та світла. Не так уже й неймовірно, що саме ґобліни винайшли деякі з тих машин, які досі примушують світ здригатись, особливо ж оті хитромудрі пристрої для вбивства великої кількості людей, бо колеса, механізми та вибухи завжди були їм до вподоби, а ще їм подобалося не докладати ні до чого рук без великої потреби, – але в ті часи й у тих диких краях вони ще не просунули, як то кажуть, прогрес аж так далеко. Вони не мали до ґномів особливої ненависті – просто ненавиділи їх не більше, ніж будь-кого іншого чи будь-що інше, насамперед усе впорядковане й успішне; подекуди окремі зіпсовані ґноми навіть вступали з ними у спілку. Проте ґобліни мали особливий зуб на Торінове плем’я, а все через війну, згадки про яку ви вже чули, але про яку тут не йтиметься, – до того ж ґоблінам загалом байдуже, кого впіймати, аби лише це було зроблено спритно і таємно, а полонені були нездатні захистити себе.
— Хто ці нещасні? — запитав Верховний Ґоблін.
— Ґноми й оцей-о! — відповів один із погоничів, так потягнувши Більбо за ланцюг, що той упав на коліна. — Ми знайшли їх, коли вони тулились у нашій Передній Галереї.
— Що це означає? — спитав Верховний Ґоблін, обертаючись до Торіна. — Нічого доброго, можу закластися. Гадаю, ви шпигували за моїм народом? Не здивуюся, якщо ви злодії! А ймовірно, вбивці та друзі ельфів! Підійди-но! Що скажеш?
— Ґном Торін до ваших послуг! — відповів Торін (то була просто порожня люб’язність). — Про те, що ви підозрюєте чи уявляєте собі, ми не маємо ані найменшого поняття. Ми знайшли прихисток від бурі в цій, як нам здалося, зручній і незайнятій печері, – у нас і на думці не було завдати ґоблінам якихось прикрощів. — І то була сута правда!
— Гм! — мугикнув Верховний Ґоблін. — Он воно як! Чи можу я спитати, що ви взагалі робили в горах, звідкіля ви прийшли і куди йдете? Я таки хотів би дізнатися про вас усе. Не те щоб це тобі дуже допомогло, Торіне Дубощите, бо я й так багато знаю про твій народець, проте кажи тільки правду, інакше я приготую для тебе щось особливо неприємне!
— Ми вирушили в подорож, аби відвідати наших родичів, наших племінників і племінниць, братів і сестер
— Він бреше, о воістину страхітливий! — скрикнув один із погоничів. — Кількох наших ударило в печері блискавкою, коли ми запрошували цих створінь пройти донизу, – і вони вмерли на місці. А ще він не пояснив, до чого тут оце! — з цими словами ґоблін показав меча, який походив із лігва тролів.
Верховний Ґоблін моторошно завив од люті, коли побачив меча, й усі його вояки заскреготіли зубами, загрюкали щитами і затупали ногами. Вони відразу впізнали цей меч. Свого часу ним було вбито сотні ґоблінів, коли світлі ельфи Ґондоліна переслідували їх серед пагорбів чи билися з ними під мурами свого міста. Ельфи нарекли його Оркріст – тобто Ґобліносік, але ґобліни називали його просто – Кусач. Вони ненавиділи його, а ще дужче – тих, кому він служив.
— Убивці ґоблінів і друзі ельфів! — загорлав Верховний Ґоблін.
— Шмагайте їх! Бийте! Кусайте! Гризіть! Киньте їх до темних ям, повних гадюк, і нехай вони вже ніколи не побачать світла! — Він був такий розлючений, що зірвався з місця і, роззявивши пащеку, кинувся до Торіна.
Раптом тієї ж миті світло у ґроті згасло, і велике вогнище – пшик! – погасло теж, випустивши просто у стелю стовп блакитного розжареного диму, що розсипався над головами ґоблінів дошкульними білими іскрами.
Крики та схлипування, бурмотіння та бубоніння, гарчання, харчання та прокльони, писк і вереск, які здійнялись услід за цим, були невимовні. Кількасот диких котів і вовків, разом повільно підсмажуваних живцем, не могли б і близько зрівнятися з цим. Іскри пропалювали ґоблінам шкіру, а дим, що тепер спустився з-під стелі, настільки згустив повітря, що воно стало непроникним навіть для ґоблінських очей. Невдовзі вони попадали один на одного і покотилися клубками по долівці, кусаючись, брикаючись і б’ючись так, ніби вони всі подуріли.
Зненацька де не взявся і спалахнув сам собою меч. Більбо бачив, як він наскрізь протяв Верховного Ґобліна, ошелешено застиглого в розпалі люті. Він упав замертво, а ґобліни-вояки кинулися від меча врозтіч, наповнивши темряву вереском. Меч повернувся до піхов.
— Хутко за мною! — пролунав спокійний суворий голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що трапилося, він уже знову підтюпцем дріботів темними переходами вниз у хвості вервечки, а позаду дедалі слабше долинали крики з ґоблінської зали. Якесь слабке світло вело їх уперед.
— Швидше, швидше! — підганяв голос. — Зараз знову запалять смолоскипи.
— Одну хвилинку! — озвався Дорі, достойний ґном, котрий трюхикав у хвості другим після Більбо.
Він допоміг гобітові, наскільки це дозволяли зв’язані руки, залізти собі на спину, а тоді всі вони кинулися бігти, брязкаючи ланцюгами і раз у раз перечіпаючись, бо не могли балансувати руками. Але невдовзі всі зупинились – опинившись, напевно, в самому серці гори.
І тоді Ґандальф засвітив свою патерицю. Звісно ж, то був Ґандальф, але раніше вони надто поспішали, щоб розпитувати його, як він до них потрапив. Він знову видобув меча, і той знову сам собою спалахнув у темряві. Коли довкола були ґобліни, меч запалав од гніву, а тепер він загорівся яскравим блакитним вогнем, ніби задоволений, що вбив великого підземного володаря. Мечеві було неважко миттю порозрубувати ґоблінські ланцюги і звільнити в’язнів. Цей меч звався Ґламдрінґ, тобто Ворогобій, якщо ви пригадуєте. Ґобліни називали його Сікач і ненавиділи ще дужче, ніж Кусача. Оркріста теж було врятовано – адже Ґандальф прихопив зі собою і його, вирвавши з рук в одного нажаханого вартового. Загалом, Ґандальф устигав подумати багато про що – й міг зробити хоч і не геть усе, але таки чимало для друзів, котрі потрапили у безвихідь.