Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]

Толкин Джон Рональд Руэл

Раптом, нічого подібного не сподіваючись, він із розгону залопотів по воді. Бр-р-р-р! Вона була крижана! Більбо миттю шарпнувся назад. Він не знав, чи то була просто калюжа на дорозі, чи прибережні води підземного струмка, чи край глибокого темноводого печерного озера. Кинджал його вже ледве світився. Зупинившись, Більбо почув, напруживши слух, як із невидимого склепіння у воду «крап-крап» – крапають краплі. Жодних інших звуків.

«Отже, це калюжа або озеро, а не підземна ріка», — вирішив Більбо. Проте не наважувався забрести у воду в темряві. Він не вмів плавати, а ще йому з голови не йшли огидні слизькі тварюки з великими виряченими очима, які звиваються у воді. Дивні істоти водяться в калюжах і озерах у надрах гір: риби,

чиї предки запливли туди бозна-скільки років тому й уже не випливли звідти, а тим часом їхні очі все більшали, більшали й більшали, через те що вони силкувалися бачити в мороці. Там є й інші тварюки, ще слизькіші, ніж риби. Навіть у тунелях і печерах, які прорили для себе ґобліни, є незнані їм створіння, які прослизнули туди і залягли в темряві. А є й такі печери, чиє походження губиться у віках, печери, які з’явилися задовго до появи ґоблінів, бо ті лише розширили їх і поз’єднували переходами, а первісні мешканці – все ще там, у потаємних кутках, скрадаються і рознюхують усе довкола.

Тут, глибоко під землею, край темної води жив старий Ґоллум, маленьке слизьке створіння. Не знаю, звідки він узявся і хто або що він був за один. Він був просто Ґоллум – темний, мов сама темінь, за винятком двох великих круглих білястих очей на вузькому писку. В нього був човник, і він безшумно ковзав у ньому по озеру – бо то таки було озеро, широке, глибоке та страшенно холодне. Він веслував довгими задніми лапами, звісивши їх через борт, але не залишав на воді ні брижинки. Отакий він був. Він видивлявся своїми білястими, подібними до ліхтарів очима сліпу рибу і блискавично хапав її довгими пальцями. М’ясо він теж полюбляв. Йому смакували ґобліни, якщо вдавалося їх роздобути, але він дбав про те, щоб вони його не викрили. Він просто душив їх іззаду, коли якийсь необачний Ґоблін спускався сам до краю води, а Ґоллум саме нишпорив поблизу. Втім, ґобліни забрідали туди рідко, бо відчували, що там, у глибині, в самісінькому серці гори, чигає на них щось прикре. Вони надибали озеро ще за сивої давнини, коли рили свої тунелі вглиб, але виявили, що не можуть просунутися далі, тож їхні ходи в тому напрямку там і закінчувались, і ґоблінам не було жодного сенсу ходити тим шляхом, – якщо тільки їх не посилав туди Верховний Ґоблін. Часом йому кортіло скуштувати озерної рибки, і часом він так і не міг дочекатися ні рибки, ні ґобліна-рибалки.

Нині Ґоллум жив на слизькому скелястому острівці посеред озера. Він іще здалеку помітив Більбо своїми білястими телескопічними очима. Більбо його не бачив, але Ґоллум дивився на нього з величезним подивом, бо ж було видно, що то зовсім не Ґоблін.

Ґоллум заліз у човника й відчалив од острівця, а Більбо тим часом сидів, збентежений, на березі, загубивши і дорогу, і голову. Зненацька де не взявся Ґоллум і засичав-зашипів:

— Ос-сь ми й у лас-сці, хай йому тряс-сця, мій дорогес-с-с-сенький! С-судячи з ус-сього, це виш-шукане час-стування, щонайменш-ше лас-сий ш-ш-шматочок для нас-с, ґоллум! — і коли він вимовив «ґоллум», із його горлянки вирвався страшний ковтальний звук. Ось чому в нього було таке ім'я, хоча сам він завжди називав себе «мій дорогесенький».

У гобіта мало серце не вистрибнуло з грудей, коли він несподівано почув оте сичання над самим вухом і побачив утуплені в нього білясті очі.

— Ти хто? — спитав він, штрикаючи перед собою кинджалом.

— Хто він, мій дорогес-с-с-сенький? — просичав Ґоллум (він завжди розмовляв сам із собою, бо розмовляти йому було ні з ким).

Він для того й приплив, аби це з’ясувати, бо насправді голод його тоді не дуже й мучив – лише цікавість, інакше він спершу схопив би свою жертву, а вже потім зашипів.

— Я пан

Більбо Торбин. Я відстав од ґномів, відстав од чарівника, я не знаю, де я, та й не хочу знати, – мені б лише вибратися звідси.

— Що він тримає у с-своїх ручис-с-ськах? — спитав Ґоллум, поглянувши на кинджал, який йому геть не сподобався.

— Кинджал – зброя, що походить із Ґондоліна!

— С-с-с-с, — засичав Ґоллум і миттю став надзвичайно ґречним. — Чи не прис-сіс-сти нам тут і не побес-сі-дувати з ним тріттт-шки, мій дорогес-с-с-сенький? Йому подобаютьс-ся загадки, звіс-сно, подобаютьс-ся, чи не так?

Він налаштувався здаватися доброзичливим, принаймні зараз, поки не дізнається більше про кинджал і про гобіта – чи той дійсно один-однісінький, чи годиться в їжу – й чи сам він, Ґоллум, дійсно голодний. Загадки – це єдине, що спало йому на думку. Загадування їх і часом відгадування – то була єдина гра, в яку він грав багато-багато років тому з іншими кумедними створіннями, які сиділи по своїх норах, аж доки втратив усіх своїх друзів і, самотній та гнаний, заповз углиб, углиб – у темні надра гір.

— Що ж, гаразд, — відказав Більбо, який налаштувався погоджуватися з усім, поки не дізнається більше про це створіння: чи дійсно воно одне-однісіньке, чи не голодне воно й не розлючене і чи не друг воно ґоблінам.

— Загадуй ти перший! — додав він, бо не встиг нічого придумати.

Тож Ґоллум просичав:

Чиє коріння сховалось від зору, Що вище за дерево зноситься вгору, Височить, а проте Увись не росте?

— Ну, це легко! — сказав Більбо. — Гадаю, це гора.

— Хіба це так легко відгадати? Нам слід влаш-штувати змагання, мій дорогес-сенький! Якщо дорогес-сенький загадає, а оцей-о не відгадає, ми його з’їмо, мій дорогес-с-сенький. Якщо він загадає нам, а ми не відгадаємо, тоді ми зробимо те, що він попрос-сить, гаразд? Ми покажемо йому ш-ш-шлях до виходу, он як!

— Добре! — погодився Більбо, не сміючи відмовитись і мало зі шкіри не вилазячи, щоб придумати загадку, яка б урятувала його від потали.

Жують на весь свій пагорб червоний, А все перетерши, Стихають, як перше, — Тридцять білих коней.

Це було все, що він зміг придумати, – думка про поїдання надто запала йому в голову. До того ж загадка була доволі стара і Ґоллум знав відгадку не гірше за вас.

— Заялож-жене, яке ж це заялож-жене! — прошипів він. — Зуби! Зуби, мій дорогес-с-сенький, але в нас-с їх лиш-ше ш-ш-шість!

Тоді Ґоллум загадав удруге:

Безголосий – реве, Без крил – до польоту, Беззубий – рве, Лепече – без рота.

— Хвилинку! — скрикнув Більбо, який усе ще не міг відкараскатися від нав’язливої думки про поїдання. На щастя, одного разу він уже чув щось подібне і, напруживши пам’ять, згадав відгадку.

— Вітер, звісно, вітер! — вигукнув він і так зрадів, що відразу ж вигадав одну загадку сам. «Це спантеличить бридку підземну тварючку», — подумав він і проказав уголос: