Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
— Ось ми нарешті й прийшли! — вигукнув чарівник, і решта мандрівників зібралися довкола нього, зазираючи вниз.
Там, у глибині, вони побачили долину. До них долинув шум бурхливого потоку, що біг своїм кам’яним ложем, у повітрі витали пахощі дерев, а на схилі протилежного берега мерехтіли вогники.
Більбо назавжди запам’ятав той крутий спуск, коли вони з’їжджали в сутінках слизькою зиґзаґоподібною стежкою до таємничої долини Рівендолу. Що нижче вони спускалися, то теплішим ставало повітря, і пахощі сосон навіювали на гобіта дрімоту, так що він раз у раз клював носом, мало не випадаючи з сідла й зариваючись обличчям у гриву свого поні. Просуваючись усе нижче й нижче, вони дедалі більше підбадьорювалися. їх обступили буки та дуби, й у присмерку мандрівники почувалися досить зручно. Трава вже майже втратила зелений колір, коли вони нарешті
«Гммм! Здається, запахло ельфами!» — подумав Більбо і подивився на зорі. Вони горіли яскравими блакитними вогниками. Саме тоді поміж деревами і залунав спів – чи то пісня, чи то сміх:
За чим ви в погоні, Мета в вас яка? Накульгують поні! Струмує ріка! О! дінь-ді-лі-діні, отут у долині! Пнетеся по віщо, Куди ваша путь? Десь куриться ріще, Коржі десь печуть! О! діль-ді-лі-діла, долина премила, ха-ха! Куди же це ви – риссю, Під дрож бороди? Чого приплелися Пан Торбин сюди, І Балін, і Двалін між хащ і прогалин у червні? ха-ха! Чи бути привалу, Чи вшитися час? Їздці заблукали! І захід погас! Безглуздо тікати, Лишитись – от свято — І в наші співанки Вслухатись до ранку, безперервні, ха-ха!Так якісь жартівники хихотіли і співали поміж дерев; гадаю вам їхня пісенька здається дуже милою нісенітницею. Але їм це було байдуже – вони б лише ще дужче розсміялися, якби ви сказали їм про це. Звісно, то були ельфи. Невдовзі Більбо мигцем побачив їх у темряві, що ставала дедалі густішою. Він любив ельфів, хоча рідко їх зустрічав, а втім – і трохи побоювався. Ґноми не живуть із ними у злагоді. Навіть такі цілком добропорядні ґноми, як Торін і його друзі, вважають їх дурними (а так вважати – велика дурість) або ж дратуються через них. Бо деякі ельфи дражнять ґномів і глузують із них – надто з їхніх борід.
— Ну й ну! — пролунав чийсь голос. — Ні, ви лишень погляньте! Гобіт Більбо верхи на поні, мій любий! Хіба це не мило?
Потім вони завели іншої пісні – такої самої чудернацької, як та, що я записав од початку до кінця. Нарешті один високий молодий ельф вийшов із-за дерев і вклонився Ґандальфові й Торіну.
— Ласкаво просимо в долину! — промовив він.
— Дякую! —
Але Ґандальф уже спішився і приєднався до ельфів, весело з ними розмовляючи.
— Ви трохи збилися зі шляху, — сказав ельф, — якщо, звісно, ви прямуєте до будинку на тому березі потоку. Ми вкажемо вам правильну путь, але до мосту і через міст вам краще йти пішки. То ви збираєтеся зупинитися на часинку і поспівати з нами чи відразу рушите далі? Отам готують вечерю, — додав він, — я чую, як від багать тягне димом.
Більбо був такий стомлений, що волів би зупинитися на якийсь час. Ельфійський спів завжди варто послухати – та ще й у червні під зорями, – якщо вам подобаються такі речі. Також йому хотілося перекинутися кількома словами з цими створіннями, котрі, виявляється, знають і його ім’я, і все-все про нього, – хоча він їх ніколи раніше не бачив. Йому здалося, що їхня думка щодо його пригоди може бути цікавою. Ельфам відомо багато чого, вони навдивовижу сприйнятливі до новин і дізнаються про все, що відбувається на землі, зі швидкістю водоплину – або навіть швидше.
Але ґноми наполягали, щоб повечеряти якомога швидше і без жодних зволікань. Вони рушили далі, ведучи поні, а ельфи вивели їх на добру стежку і зрештою – на самісінький берег потоку. Він плинув швидко і шумно, як усі гірські струмки літнього вечора, після того як сонце цілий день підтоплювало снігові вершини. На той бік вів вузький кам'яний місток без парапету – такий вузький, що ним ледве міг пройти поні; й цим містком їм треба було перейти, повільно та обережно, один по одному, кожному ведучи за вуздечку поні. Ельфи принесли на берег яскраві ліхтарики і виспівували веселу пісеньку, доки товариство перебиралося на протилежний берег.
— Не вмочіть бороди в піну, дядьку! — кричали вони до Торіна, який мало не ліз рачки. — Вона й так довга – і змочувати не треба!
— Стежте, аби Більбо не поїв усіх тістечок! — гукали вони. — Він надто огрядний, щоб пролізти в замкову шпарину!
— Цить, цить, Добрий Народе! І добраніч! — промовив до них Ґандальф, який ішов останнім. — Долини мають вуха, а деякі ельфи – надто гострі язики. Добраніч!
Урешті-решт усі вони прибули до Останнього Прихистку, заставши його двері широко відчиненими.
Дивна річ, але про все хороше, як-от про приємно проведені дні, оповідається швидко, а слухати майже нічого; тим часом про різні незручності, про все, що викликає душевний трепет і навіть страх, виходить гарна або щонайменше довга оповідь. Вони надовго зупинились у цій затишній оселі, принаймні на два тижні, і їм було важко її залишати. Більбо радо гостював би там і далі – навіть якби міг без клопотів дістатися назад до своєї гобітської нори. Але про їхнє перебування там розповісти можна дуже мало.
Господар будинку був приятель ельфів – один із тих людей, про чиїх предків складали дивні історії ще з доісторичних часів – історії про війни злих ґоблінів з ельфами і першими людьми з Півночі. За часів, про які йдеться в нашій оповіді, все ще траплялися люди, серед чиїх пращурів були ельфи та герої Півночі, а Ельронд, господар дому, був їхній повелитель.
Він був шляхетний і прекрасний з обличчя, як ельфійський владика, сильний, як воїн, мудрий, як чародій, оточений шаною, як король ґномів, і добросердий, як літо. Про нього склали багато переказів, однак його участь в історії великої пригоди Більбо була доволі скромною, хоч і важливою, – ви самі в цьому переконаєтесь, якщо ми колись дійдемо до кінця. Його дім був істинною досконалістю – чи вам подобалося їсти, чи спати, чи працювати, чи розповідати і слухати історії, чи співати, чи просто сидіти замислившись, чи з приємністю все це поєднувати. Жодне зло не проникало до цієї долини.
Бажав би я мати час, аби переказати вам принаймні кілька історій чи слова однієї-двох пісень, які вони почули в тому домі! Усе товариство, а так само й поні, за кілька проведених там днів відпочило і поновило сили. їхній одяг було полатано, синці – загоєно, настрій – піднесено, надії – відроджено. їхні клунки було наповнено їжею, що мало важила, проте була доволі поживною, щоб надати їм сил для подолання гірського перевалу. їм дали найкращі поради, щоб відшліфувати їхні плани. Так надійшов переддень Літня, і їм треба було рушати в путь разом із першими променями серед-річного сонця.