Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
— Усі тут? — запитав він, із поклоном простягаючи Торінові його меча. — Ану порахую: один – це Торін, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять… – а де ж Філі та Кілі? Ага, ось вони! Дванадцять, тринадцять… – а ось і пан Торбин: чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути й гірше, хоча, з іншого боку, могло бути й набагато краще. Ані поні, ані харчів, і достеменно не відомо, де ми, а позаду – орди розлючених ґоблінів! Уперед!
І вони рушили вперед. Ґандальф мав цілковиту рацію: далеко позаду, з переходів, які вони щойно проминули, до них долинули шум і моторошні крики ґоблінів. Це змусило їх бігти ще швидше, а оскільки бідолашний Більбо ніяк не міг устигнути за всіма – бо ж ґноми, скажу я вам, можуть, коли треба, мчати скаженою
Проте ґобліни рухалися швидше за ґномів, а крім того, вони знали дорогу краще (бо самі ж і поробили проходи) і були шалено розлючені, тож ґноми, хоч як силкувались утекти, чули крики та виття все ближче і ближче. Незабаром їм стало чути навіть тупотіння ґоблінських ніг, багатьох-багатьох ніг, – здавалось, уже за останнім поворотом. Позаду, в тунелі, яким вони бігли, замиготіли червоні смолоскипи. А ґноми ж уже смертельно потомилися.
— Навіщо, ох навіщо я покинув свою гобітську нірку? — скаржився бідолашний пан Торбин, підстрибуючи на спині у Бомбура.
— Навіщо, ох навіщо я взяв нещасного маленького гобіта на полювання за скарбами? — бідкався горопашний Бомбур, який був огрядний, перехилявся вперед і спливав потом, що скрапував із кінчика його носа, від шаленого бігу та переляку.
На той час Ґандальф відстав, і Торін – теж. Вони завернули за гострий ріг.
— За поворот! — закричав чарівник. — Меча з піхов, Торіне!
Нічого іншого їм і не лишалось – але як це не сподобалося ґоблінам! Вони на повному ходу вискочили з-за рогу, лементуючи на все горло, – і напоролися на Ґобліносіка та Ворогобоя, які світилися яскравим холодним сяйвом просто перед їхніми виряченими від подиву очима. Ті, що бігли попереду, впустили смолоскипи і ще встигли скрикнути, перш ніж їх було вбито. Ті, що бігли за ними, кричали довше й відскакували, наштовхуючись на тих, хто біг позаду.
— Сікач і Кусач! — верещали вони, і незабаром серед ґоблінів запанувало цілковите сум’яття, а більшість із них посунули назад тим самим шляхом, яким прибігли.
Минуло чимало часу, доки бодай один ґоблін наважився зазирнути за ріг. На той момент ґноми вже встигли відійти далеко-далеко, заглибившись у темні тунелі ґоблінського королівства. Виявивши це, ґобліни загасили смолоскипи, повзували м’які капці й вибрали з-поміж себе найпрудкіших бігунів із найтоншим слухом і найгострішим зором. Ті помчали вперед, у пітьму – швидко, мов тхори, і зчиняючи не більше шуму, ніж кажани.
Ось чому ні Більбо, ні ґноми, ні навіть Ґандальф не почули, як вони наблизились. І не побачили їх. Але ґобліни, тихо підбігши ззаду, бачили всіх, бо Ґандальфова патериця розсіювала слабке світло, допомагаючи ґномам просуватись уперед.
Зовсім несподівано Дорі, який тепер знову ніс Більбо на спині, хтось ухопив у темряві за ногу. Він скрикнув і впав, а гобіт скотився з його плечей у чорноту, вдарився головою об гострий камінь і знепритомнів.
РОЗДІЛ V
ЗАГАДКИ В ТЕМРЯВІ
Коли Більбо розплющив очі, він завагався, чи він їх розплющив, чи ні, – бо ж було темно хоч в око стрель. Біля нього не було ні душі. Тільки уявіть його переляк! Він не міг нічого ні чути, ні бачити і не міг нічого намацати, крім кам’яної долівки.
Дуже поволі він став навкарачки і поліз, поки не торкнувся стіни тунелю, проте ніде не міг знайти нічого – нічогісінько: ані сліду ґоблінів, ані сліду ґномів. У голові йому паморочилося, він навіть не був певен, у який бік вони бігли, перш ніж він упав. Зорієнтувавшись, як міг, він досить довго рачкував в обраному напрямку, аж раптом його рука намацала крихітний перстеник із холодного металу, що лежав на долівці тунелю. То був поворотний пункт у його долі, але він про це ще не знав. Якось навіть не замислюючись, він поклав перстеника до кишені, – адже зараз він йому ледве чи знадобився б. Пролізши ще трохи, Більбо сів на холодну долівку і довго нарікав на своє нещастя. Він уявляв собі власноруч підсмажену в рідній кухні яєчню з копченою свинячою грудинкою – бо нутром відчував, що саме час трохи попоїсти, – але це тільки робило його ще нещаснішим.
Він не міг ані придумати, що робити далі, ані второпати, що з ним трапилося, і чому він відстав, і чому, якщо він відстав, ґобліни не схопили його, і навіть чому в нього така важка голова. А причиною було те, що він довго пролежав без руху в темному кутку, без тями і ніким не помічений.
Через деякий час він намацав у кишені люльку. Вона не розбилась, і це вже було дещо. Тоді він намацав капшук – там лишилося трохи тютюну, і це було більше, ніж дещо. Тоді він почав нишпорити по кишенях у пошуках сірників, але не зміг знайти жодного, і це вщент розбило його надії. Втім, схаменувшись, він вирішив, що це навіть на краще. Хто його знає, що накличе на нього черкання сірників і запах тютюну, хто чигає на нього в темних закутках цього страхітливого місця! Тієї миті він почувався страшенно пригніченим. Однак, нишпорячи по кишенях і обмацуючи себе в пошуках сірників, він намацав руків’я свого маленького меча – кинджальчика, якого він прихопив у тролів і про який зовсім забув, – на щастя, він заправив його за штанята і ґобліни його не помітили.
Тепер Більбо видобув меча з піхов. Лезо засвітилося перед його очима слабким імлистим сяйвом. «Отже, це також ельфійська зброя, — подумав він. — А ґобліни хоч і не за два кроки, але й не досить далеко».
Проте він трохи заспокоївся. Усе-таки носити зброю, викуту в Ґондоліні для воєн із ґоблінами й оспівану в стількох піснях, було неабиякою честю. Крім того, він помітив, що така зброя справила на ґоблінів, котрі зненацька напали на них, величезне враження.«Повернути назад? — міркував він. — Ні, не годиться! Обійти боком? Неможливо! Іти вперед? Тільки це й залишається! Отже, вперед!» Тож він підхопився і потрюхикав далі, тримаючи просто перед собою маленького меча і торкаючись однією рукою стіни, а серце його тіпалось і тріпалось у грудях.
Зараз Більбо, звісно, потрапив у так званий тісний кут. Але вам слід пам’ятати, що кут цей був для нього не такий тісний, як для нас із вами. Гобіти не зовсім схожі на звичайних людей, і хоча їхні нори – гарненькі та привітні помешкання, до того ж належно провітрювані (не те що тунелі ґоблінів), – однак гобіти більш звичні до життя в тунелях, аніж ми, і так просто не втрачають здатності орієнтуватися під землею, – тим паче коли прочуняють після того, як ударяться головою. Також вони здатні безшумно рухатися, спритно ховатися, й на них чудесно гояться ґулі та синці, а ще в них багато життєвої премудрості й великий запас різних розумних прислів’їв, що їх люди переважно ніколи не чули або давно забули.
І все-таки мені б не хотілось опинитися на місці пана Торбина. Тунель, здавалося, був нескінченний. Більбо тямив лише те, що він, як і раніше, неухильно спускається вниз і тримається того самого напрямку, попри всі вигини й один-два повороти. Вбік раз у раз відгалужувалися проходи – він бачив їх у відсвіті свого кинджала і намацував рукою виломи у стіні. Проте він не звертав на них уваги – лише поспішав у страсі перед ґоблінами та напівуявними темними тварюками, які могли б вискочити звідти. Усе далі й далі просувався він, заглиблювався все нижче й нижче, і все ж не чув жодного звуку, крім шуму крил кажанів, які час від часу пролітали в нього біля вух, – спершу це його лякало, а потім стало повторюватися так часто, що вже не турбувало. Не знаю, як довго він отак трюхикав, ненавидячи це своє блукання, але й не сміючи зупинитись, – усе далі й далі, аж доки не знемігся до самого краю. Йому здавалося, що його шлях проліг через завтра й усі прийдешні дні.