Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]
Шрифт:
— Може, це придасться? — спитав Більбо, коли вони вже не на жарт натомились і розсердились. — Я знайшов це на тому місці, де билися тролі. — І він показав велетенського ключа – хоча Вільямові, без сумніву, він здавався дуже маленьким і потайним. Напевно, ключ випав із його кишені (і це було дуже доречно), перш ніж він перетворився на камінь.
— То якої ж мари ти мовчав про це дотепер? — закричали ґноми.
Ґандальф схопив ключа і вставив його в замкову шпарину Тоді кам’яні двері одним махом відхилилися, й усі вони ввійшли досередини. На підлозі там валялися кістки, а в повітрі стояв гидкий сморід, але було й чимало їжі, безладно розкиданої на кам’яних полицях і на землі, серед неохайного звалища награбованого добра, де було все що завгодно – від мосяжних ґудзиків
Ґандальф і Торін вибрали їх для себе, а Більбо взяв кинджал у шкіряних піхвах. Напевно, тролеві він правив лише за якийсь крихітний кишеньковий ножик, але для гобіта цілком міг послужити коротким мечем.
— Здається, це добра зброя, — промовив чарівник, до половини видобувши мечі з піхов і з цікавістю їх розглядаючи. — їх не викував ані троль, ані людина, не в цих краях і не в наші дні; але якщо ми прочитаємо вирізьблені на них руни, то дізнаємося про них більше.
— Ходімо подалі від цього страшного смороду! — не витримав Філі.
Тож вони винесли з печери горщики з монетами і ту їжу, яка була неторканою і виглядала придатною для споживання, а також одне барило елю, яке лишилося повним. На той час вони були раді поснідати, тож, неабияк зголоднівши, не вернули носа від харчів, здобутих у коморі тролів. їхня власна провізія була дуже мізерна. А тепер у них був і хліб, і сир, і вдосталь елю, а ще копчена свиняча грудинка, яку можна було підсмажити у приску.
Після снідання вони поснули, бо ніч було зіпсовано, і не робили нічого до полудня. Потім, привівши поні, вивезли горщики із золотом і закопали їх у потаємному місці, недалеко від шляху над річкою, проказуючи над ними силу-силенну замовлянь – на той випадок, якщо матимуть змогу повернутись і відкопати їх. Коли все було зроблено, вони знову посідали верхи і потрюхикали далі стежкою, що вела на схід.
— Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? — спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.
— Аби подивитись уперед, — відповів той.
— А чому повернувся в такий слушний час?
— Аби озирнутися назад, — була відповідь.
— Так-так, — сказав Торін, — але чи не можна зрозуміліше?
— Я поїхав уперед, аби розвідати дорогу. Незабаром вона стане небезпечною і важкою. Також мене непокоїло, як поповнити наші невеликі запаси провізії. Я від’їхав не дуже й далеко, коли зустрів двох моїх друзів із Рівендолу.
— А де це? — спитав Більбо.
— Не перебивай! — сказав Ґандальф. — Дістанешся туди за кілька днів, якщо нам пощастить, і довідаєшся про все сам. Отож, я зустрів двох людей Ельронда. Вони поспішали вперед, побоюючись тролів. І це вони розповіли мені, що троє тролів спустилися з гір і осіли в лісах недалеко від дороги: вони розлякали всіх у цих околицях і чигають у засідці на подорожніх. Я відразу ж збагнув, що мені треба повертатись. Озирнувшись, я побачив оддалік вогник і попрямував до нього. Ну от, тепер ви все знаєте. Будьте ласкаві, наступного разу поводьтесь обережніше, інакше ми нікуди не потрапимо!
— Ми тобі дуже вдячні! — сказав Торін.
РОЗДІЛ III
КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК
Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, – ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько – скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, і їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках – майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали
— То це та сама Гора? — спитав Більбо урочисто, витріщивши на неї очі. Раніше він ніколи не бачив нічого настільки величезного.
— Звісно, ні, — відповів Балін. — Це лише початок Імлистих Гір, а нам треба якось перебратися через них, горою чи низом, аби дістатися до Дикого Краю, що лежить за ними. І навіть на тому боці лишається ще довгий шлях до Самотньої Гори на Сході, де Смоґ стереже наші скарби.
— Ох! — видихнув Більбо й тієї миті відчув себе більш стомленим, аніж будь-коли раніше на своєму віку. Він укотре згадав свій зручний фотельчик перед каміном в улюбленій вітальні рідної гобітської нори, згадав насвистування чайника… І не востаннє!
Тепер шлях указував Ґандальф.
— Нам не можна губити дорогу, інакше нам кінець, — казав він. — Передусім нам потрібна їжа, потім – відпочинок у хоч трохи безпечному місці, а ще просто необхідно приступити до Імлистих Гір правильною стежкою, інакше ви там загубитесь і муситимете повернути назад і знову починати все з початку (якщо ви взагалі коли-небудь повернетеся).
Вони спитали його, куди він їх веде, й він відповів:
— Ми підійшли, як декому з вас, напевно, відомо, до самісінького рубежу Дикого Краю. Трохи далі ховається прекрасна долина Рівендолу, де в Останньому Прихистку живе Ельронд. Друзі передали йому моє послання, і тепер на нас чекають.
Це прозвучало приємно і заспокійливо, проте вони туди поки що не дістались, а знайти Останній Прихисток на захід од Гір було не так легко, як на словах. Попереду не було видно ні дерев, ані долин, ані пагорбів, і ніщо не порушувало одноманітності краєвиду, лише голий схил помалу підіймався все вгору та вгору – до підніжжя найближчої гори, – широкий терен барви вересу і розкришених скель, поцяткований плямами зеленої трави і зеленого моху, які вказували на вологі місця.
Проминув ранок, настав полудень, але в усій цій мовчазній пустелі їм не трапилося на очі жодної ознаки житла. Серед них наростала тривога, бо тепер було зрозуміло, що Прихисток може ховатися будь-де поміж ними та горами. Час від часу в них під ногами несподівано відкривалися вузькі видолинки з крутосхилами, і вони з подивом бачили внизу дерева і потоки, які струменіли по глибокому дну. Перед ними виринали прірви, через які вони, здавалося, могли перестрибнути, але прірви були дуже глибокі й помережані водоспадами. Траплялися темні ущелини, через які не можна було перестрибнути, як не можна було і спуститись у них. Траплялися трясовини, і деякі з них здавалися зеленими мальовничими місцинками, де росли яскраві квіти на високих стеблах; але один нав’ючений поні, що ненароком забрів туди, вже не повернувся назад.
Між бродом і горами справді пролягала набагато розлогіша місцевість, аніж здавалося спершу. Більбо був вражений. Єдину стежку позначали білі камені, малі й великі, і деякі з них наполовину заросли мохом і вересом. Загалом же, йти цим шляхом було дуже забарною справою, навіть під проводом Ґандальфа, який нібито знав дорогу щонайкраще.
Його голова і борода похитувалися туди-сюди, коли він придивлявся до каменів, а інші посувались услід за ним, але вони, здавалось, анітрохи не наблизилися до мети своїх пошуків – і день почав хилитися до вечора. Час чаювання вже давно проминув, і йшло до того, що незабаром так само мине й час вечері. Навколо пурхали метелики, і світло стало дуже тьмяним, бо місяць іще не зійшов. Поні під Більбо почав перечіпатися через коріння і камінюччя. І ось вони наблизилися до краю крутого урвища – так несподівано, що Ґандальфів кінь мало не зісковзнув схилом донизу.