Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
— Кепські наші справи! — озвався Торін. — Якщо навіть нас не знесе вітром, не затопить дощем, не вдарить блискавкою, то підбере нас якийсь велетень і підкидатиме ногами попід самі хмари, наче м’яча.
— Ну, якщо тобі відоме краще місце, то веди нас туди! — пробурчав Ґандальф, який дуже дратувався і сам був не в захваті від велетів.
Їхня суперечка закінчилася тим, що вони послали Філі та Кілі пошукати кращого притулку. Ті мали гострий зір і, будучи молодшими за інших ґномів на якихось п’ятдесят років, зазвичай отримували саме такі доручення (адже кожному було зрозуміло, що посилати Більбо — цілком марна справа).
Не треба нічого навмисно шукати, якщо ви хочете щось знайти (принаймні так сказав Торін молодим ґномам). Ви, звичайно,
Незабаром Філі та Кілі приповзли назад, тримаючись за скелі під поривами вітру.
— Ми знайшли суху печеру, — сказали вони, — тут недалечко, за наступним поворотом; там помістяться і поні, й усі ми.
— Ви обстежили її всю? — запитав чарівник, знаючи, що печери в горах рідко бувають ніким не зайняті.
— Так, так! — відповіли вони, хоча всім було зрозуміло, що їм би не вистачило на це часу — надто швидко вони повернулися. — Вона не така вже й велика і не така вже й довга.
Це, звісно, небезпечна особливість печер: ви не знаєте, які вони завдовжки, а часом — куди вони виводять і що на вас чекає всередині. Але тепер звістка, яку принесли Філі та Кілі, здавалася непоганою. Тож усі встали й зібрались у путь. Усе ще вив вітер і гуркотів грім, і їм було важко просуватись уперед разом із поні. Однак іти було не дуже далеко, і невдовзі вони підійшли до великої скелі, яка заступала стежку. Коли вони її обійшли, у схилі гори відкрилося низьке склепіння. Прохід був доволі широкий, аби туди протиснулись і поні, якщо їх розв’ючити і розсідлати. Коли мандрівники пройшли під склепінням, стало так хороше чути шум вітру та дощу ззовні, а не над головою і почуватись у безпеці від велетів і їхніх скель!.. Але чарівник волів не ризикувати. Він засвітив свою патерицю — як і того пам’ятного дня в їдальні Більбо (якщо ви пригадуєте), який здавався тепер таким далеким, — і при цьому світлі вони обстежили печеру від початку до кінця.
Вона видалася їм доволі пристойною за розмірами, проте не надто великою і не надто таємничою. Тут була суха долівка і затишні закутки. З одного краю було відведено місце для поні, й вони стояли там (страшенно раді такій переміні), видихаючи пару і похрумуючи в своїх рептухах, повішених їм на морди. Оїн і Ґлоїн хотіли розпалити вогнище при вході, щоб висушити одежу, але Ґандальф і чути про це не бажав. Тож усі розіслали вологі речі долі й повитягали з клунків сухе, а потім зручно позагортались у ковдри, повитягали люльки і заходилися пускати кільця диму, які Ґандальф забарвлював у різні кольори і змушував танцювати під стелею для загальної розваги. Вони балакали і балакали, забувши про бурю, обговорювали, що кожен із них зробить зі своєю часткою скарбів (якщо вони їх здобудуть, але тієї миті це не здавалося надто неможливим), а потім один по одному поснули. І це було востаннє, коли їм стали у пригоді їхні поні, клунки, пакунки, інструменти й різне причандалля, яке вони привезли зі собою.
Зрештою, тієї ночі стало зрозуміло, що вони недаремно взяли маленького Більбо зі собою. Бо йому чомусь довгенько не спалось, а коли він усе-таки заснув, то бачив препогані сни. Йому снилося, що тріщина в задній стіні печери дедалі більшає, розчахується все ширше й ширше, і він дуже злякався, але не міг нікого покликати чи поворухнутися — тільки лежав і дивився. Далі йому наснилося, що долівка в печері нахиляється й він сунеться по ній і починає падати все вниз і вниз — бозна-куди.
Цієї миті він прокинувся, дико здригнувшись, і побачив, що дещо з його сну виявилося правдою. У глибині печери дійсно розчахнулася тріщина й уже перетворилася на широкий прохід. Він саме встиг побачити хвіст останнього поні, який у ній зникав. Звісно, він дуже голосно закричав — так голосно, як лише можуть гобіти, хоч це й дуже дивно як на їхній маленький зріст.
З тріщини повискакували ґобліни, здоровенні ґобліни, величезні потворні ґобліни, та так швидко, що ви не встигли б вимовити «ріння й каміння». їх було принаймні шестеро на кожного ґнома, і навіть двоє лишилося для Більбо, І вони похапали наших мандрівників і виволокли їх крізь тріщину навіть швидше, ніж ви встигли б вимовити «трут і кресало». Усіх — окрім Гандальфа. І лемент Більбо зробив тут добру справу. Він умить розбудив чарівника, і, коли ґобліни вже збиралися схопити його, печеру осяяв жахливий спалах, схожий на блискавку, запахло порохом, і декілька ґоблінів упали замертво.
Тріщина з виляском зімкнулась, а Більбо з ґномами вже були по той бік! А де ж Гандальф? Про це ні вони, ні гобліни не мали жодного уявлення, але ґобліни й не стали його шукати. Вони схопили Більбо та гномів і поспіхом потягли їх геть — усе глибше і глибше, в морок, у якому можуть бачити лише очі ґоблінів, котрі звикли жити в надрах гір. Проходи перетинались і повертали навсібіч, але ґобліни добре знали дорогу — так само як ви знаєте дорогу до найближчого поштового відділку, — а прохід вів усе вниз і вниз, і повітря було страшенно затхле. Гобліни поводилися дуже брутально, немилосердно шарпаючи полонених, а їхні моторошні кам’яні голоси вибухали глумливим реготом, і Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль трусонув його за ноги. Його знову і знову тягло до його гарненької охайної гобітської нірки. І знову — не востаннє...
Раптом перед ними зблиснуло червоне світло. Ґобліни заспівали — чи радше захрипіли — і почали відбивати ритм, ляпаючи пласкими ступнями по камінню і термосячи полонених:
Лясь! Хрясь! У хлань кань! Щип, цап! Скуб, хап! І вниз із розгону до Ґоблінтона Хутчіш, мій хлопче! Трах, бах! все в прах! Кліщі й зубила! Ґонґи і била! Пріч, пріч, у підземну ніч! Хо-хо! мій хлопче! Тиць, трісь! Стьоб, хвись! Цвьохкає бич! Скигли і хнич! Мерщій, мерщій! Ухилятись не смій, Під ґоблінів глузи і регіт від пуза Зусібіч, зусібіч — крізь підземну ніч Униз, мій хлопче!Це звучало дійсно страхітливо. Стіни відлунювали оте «лясь, хрясь!» і «трах, бах!» та огидний сміх при їхньому «хо-хо! мій хлопче!». Загальний сенс пісні був доволі зрозумілий, бо тепер ґобліни видобули бичі й почали з присвистом цвьохкати ними — «стьоб, хвись!», змушуючи полонених якомога швидше бігти попереду; не один ґном уже скиглив і скімлив, як бозна-хто, — і тут вони, перечіпаючись, заскочили до просторого ґрота.
Його освітлювало червоним світлом велике вогнище посередині та смолоскипи вздовж стін, і було там повно ґоблінів. Усі вони почали реготати, тупотіти ногами і плескати в долоні, коли туди забігли ґноми (і бідолашний Більбо — останнім, найближче до бичів), а ґобліни-погоничі тим часом гигикали і цвьохкали бичами позаду.
Поні вже позаганяли в тісний куток, а всі клунки та пакунки лежали випотрошені — їх обшукали ґобліни, обнюхали ґобліни, обмацали ґобліни і, сварячись, розділили між собою ґобліни.
Боюся, що тоді наші мандрівники таки востаннє бачили цих прегарних маленьких поні, включно з чудовим білим кремезненьким малюком, якого Ельронд позичив Ґандальфові, бо його кінь був непридатним для гірських стежок. Адже ґобліни їдять і коней, і поні, й віслюків (та інших, далеко не таких сумирних тварин) і при цьому завжди голодні. Однак тепер полонені думали тільки про самих себе. Ґобліни постягували їм ланцюгами руки за спиною, прикували один до одного, вишикувавши вервечкою, у хвості якої плентався маленький Більбо, і поволокли в дальній кінець ґрота.