Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
— Дякую! — промовив Більбо, хапаючи ротом повітря.
Якось незручно і згадувати, але оте «вони вже почали збиратися» прикро його схвилювало. Він любив гостей, однак любив бути знайомим із ними ще до їхнього приходу й віддавав перевагу особистим запросинам. У голові в нього промайнула моторошна думка, що тістечка можуть швидко закінчитись і тоді він — як господар він пильнував свої обов’язки і виконував їх, хоч би як важко це було, — він сам залишиться ні з чим.
— Заходьте і випийте чаю! — тільки й спромігся вимовити він, глибоко зітхнувши.
— Трохи пива мене влаштувало б більше, якщо ваша ласка, добродію, — відказав
— Авжеж! — вихопилось у Більбо, на його власний подив, — і, так само дивуючись самому собі, він дременув до пивниці, щоб націдити кухоль пива, а тоді до комори, щоб узяти два чудові круглі тістечка з кмином, які він спік того дня, аби перекусити після вечері.
Коли він повернувся, Балін і Двалін гомоніли за столом, ніби старі приятелі (до речі, вони були брати). Більбо підсунув до них пиво й тістечка, аж тут знову закалатав дзвоник, а потім іще раз.
«Напевно, тепер уже Ґандальф», — думав засапаний Більбо, поспішаючи до дверей. Але то був не Ґандальф. То були ще два ґноми, обоє у блакитних каптурах» зі срібними поясами та жовтими бородами, і кожен мав по торбині з якимись інструментами та по лопаті. Вони заскочили досередини, щойно двері прочинились, --але Більбо вже годі було здивувати.
— Чим можу прислужитися, панове ґноми? —- спитав він.
— Кілі, до ваших послуг! — сказав один.
— І Філі! — додав другий.
І вони обидва зірвали з голів блакитні каптури й уклонилися.
— До ваших послуг — і до послуг ваших родичів! — відповів Біль бо, згадавши цього разу про своє добре виховання.
— Бачу, Двалін і Балін уже тут, — сказав Кілі. — Дозвольте й нам приєднатися до гурту!
«Гурт! — подумав пан Торбин. — Мені не подобається це слово. Я неодмінно мушу присісти на хвильку, щоб зібратися з думками і випити чаю». Він зробив лише один-єдиний ковточок — примостившись у куточку, доки четверо ґномів, засівши круг столу, теревенили про копальні та золото, про клопоти з ґоблінами та плюндрування, завдані драконами, і ще про безліч інших речей, яких він не розумів, та й не хотів розуміти, бо вони звучали надто по-пригодницькому, — коли «дзень-дзелень-дзень-дзелень» — дзвоник закалатав знову: так, ніби якесь пустотливе гобітеня намагалося відірвати від дверей ручку.
— Хтось прийшов! — сказав Більбо, кліпаючи очима.
— Хтось учотирьох, сказав би я, судячи за звуком, — озвався Філі. — Крім того, ми бачили, як вони йшли слідом за нами.
Бідолашний маленький гобіт упав на стілець у передпокої, обхопив голову руками і зачудовано замислився, що ж це трапилось, і щб трапиться далі, і чи всі вони залишаться на вечерю. Тоді дзвоник закалатав знову, ще гучніше, ніж доти, й він мусив бігти до дверей. Гостей було навіть не четверо, їх було П’ЯТЕРО. Ще один ґном підіспів, доки Більбо сидів у задумі. Ледве він потягнув за дверну ручку, як усі вони вже опинились у передпокої, вклоняючись один за одним і промовляючи: «До ваших послуг». їх звали Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн. І миттю на гачках повисли два пурпурові каптури, сірий каптур, брунатний каптур і білий каптур, а ґноми, запхавши широкі долоні за золоті та срібні пояси, покрокували до решти гостей. Це вже була майже юрба. Хтось зажадав елю, хтось — портеру, хтось кави, і всі — тістечок, тож гобітові довелося добряче пометушитися.
Щойно на вогні опинилося велике горня кави, щойно закінчилися тістечка
Більбо кинувся коридором, дуже сердитий, а водночас спантеличений і засмиканий — це була чи не найприкріша середа, яку він лише пам’ятав. Він рвучко відчинив двері й гості попадали досередини один на одного. Ще ґноми, ще четверо! А позаду стояв Ґандальф, опираючись на свою патерицю та сміючись. Він продовбав добрячу заглибину в тих чудових дверях, а заодно стер таємничий знак, який надряпав на них минулого ранку.
— Обережніше! Обережніше! — загукав він. — Це не схоже на тебе, Більбо, примушувати гостей чекати на порозі, а потім р-раз — і відчинити двері! Дозволь мені відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура й особливо Торіна!
— До ваших послуг! — промовили Біфур, Бофур і Бомбур, ставши в ряд. Тоді вони повісили на гачки два жовті каптури, блідо-зелений і небесно-блакитний із довгою срібною китичкою. Цей останній належав Торінові, надзвичайно поважному ґному, власне, самому Торінові Дубощиту, який був не надто вдоволений, гепнувшись на килимок біля дверей Більбо, та ще й опинившись під Біфуром, Бофуром і Бомбуром. Хоча б тому, що Бомбур був надто огрядний і важкий. Торін насправді виглядав дуже бундючним і не сказав нічого про «послуги», але бідолашний пан Торбин так сипав перепрошеннями, що він нарешті буркнув: «Гаразд, забудьмо про це», — і перестав супитися.
— Тепер ми всі тут! — сказав Ґандальф, оглянувши тринадцять каптурів, які рядочком висіли на гачках — найкращі відстібні каптури для вечірок, — і його власний капелюх, що висів поряд. — Веселеньке зібраннячко! Сподіваюся, для тих, хто спізнився, лишилося щось з’їсти і випити! Що це? Чай? Ні, дякую! Гадаю, мені краще випити трохи червоного вина.
— І мені, — сказав Торін.
— І малинового варення та пирога з яблуками, — додав Біфур.
— І тертих пиріжків та сиру, — докинув Бофур.
— І пирога зі свининою та салату, — приточив Бомбур.
— І ще тістечок, і елю, і кави, якщо ваша ласка! — закричали інші Гноми з-за дверей їдальні.
— Та прихопи кілька яєць, будь ласка! — гукнув до нього Ґандальф, коли гобіт пошкандибав до комори. — І принеси холодне курча та маринованих огірочків!
«Можна подумати, він не гірше за мене самого знає, ідо за припаси в моїх коморах!» — подумав пан Торбин, який почувався вкрай збентеженим і вже почав побоюватися, чи не впала бува на його дім найзлощасніша з усіх пригод. Нагромаджуючи на великі таці різні пляшки і тарелі, ножі та виделки, склянки і тарілки, ложки та інше начиння, він добряче впрів, розчервонівся і розсердився,
— Від цих ґномів лише гармидер і клопіт! — сказав він уголос. — Чому 6 їм не прийти і не допомогти мені? — Ні, ви лишень погляньте! Валін і Двалін уже стояли у дверях кухні, а за ними Філі та Кілі, й не встиг Більбо сказати «гой», як вони прожогом занесли і таці, й пару столиків до їдальні та заново все розставили.
Ґандальф сів на чолі столу, тринадцятеро ґномів — довкола, а Більбо, присівши на ослінчик біля каміна, гриз сухарик (апетит у нього геть вивітрився) і намагався виглядати так, ніби все йшло як звичайно, принаймні не скидалося на пригоду. Ґноми їли і їли, балакали і балакали, а час минав. Нарешті вони повідсували стільці, й Більбо підвівся, щоб позбирати тарілки і склянки.