Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Для них це було занадто, і вони вгамувалися. Звичайно, врешті-решт вони мали зробити те, що пропонував Більбо, бо самі, безумовно, не змогли б знайти дорогу до верхніх зал чи пробратися за зачаровану браму. А з бурчання по коридорах нічого доброго не вийде — так можна добурчатися до того, що їх знову схоплять. Отож, услід за гобітом ґноми почали прокрадатися до найнижчих льохів. Вони проминули двері, крізь які було видно начальника варти і мажордома, — вони досі хропли з блаженними посмішками на обличчях. Дорвіньйонське вино навіює глибокий сон і приємні сновидіння. Наступного дня вираз обличчя в начальника варти буде інакшим, хоча добросердий Більбо мимохідь прошмигнув до погрібця і причепив ключі йому до пояса.
«Це хоч трохи убезпечить його від неприємностей, — сказав пан
Балінові було наказано стежити за начальником варти й мажордомом і попередити товариство, якщо вони ворухнуться. Усі інші ввійшли до прилеглого льоху, де були люки. Не можна було гаяти ні хвилини. Більбо знав, що раніше кілька ельфів отримало наказ спуститися сюди і допомогти мажордомові повикидати порожні діжки крізь люки у струмок. Діжки і справді вже стояли рядами посеред льоху, чекаючи, поки їх зіштовхнуть донизу. Деякі діжки призначалися для вина — але від них було небагато користі, бо в них нелегко було вибити дно, не наробивши шуму, як і нелегко було припасувати його назад. Але тут стояло й кілька діжок, у яких до королівського палацу доправляли інший харч — масло, яблука тощо.
Невдовзі серед них було знайдено тринадцять діжок, у кожній з яких міг поміститись один ґном. Утім, деякі виявились аж занадто просторі — тож ґноми, залазячи в них, непокоїлися, як би їм не розтрястись і не потовктись, хоча Більбо докладав усіх зусиль, аби розшукати солому й інший мотлох і запакувати друзів так зручно, як тільки можливо в такому поспіху. Врешті-решт дванадцятьох ґномів було обкладено соломою. Багато клопоту завдав Торін: він крутився та пручався у своїй діжці й буркотів, як великий пес у маленькій буді. А Балін, який надійшов останнім, страшенно обурювався, що в його діжці замало продуховин, і казав, що він задихнеться ще до того, як насунуть покришку. Більбо ж зі шкіри пнувся, щоб законопатити в діжках шпарини і якомога надійніше приладнати покришки, — а потому, знову залишившись сам, бігав довкола, востаннє підправляючи пакування і без надії сподіваючись, що його план здійсниться.
Утім, це сталося не надто швидко. Лишень через одну-дві хвилини після того, як було припасовано Балінову покришку, залунали голоси і замиготіли вогні. До льохів завалились ельфи — сміючись, теревенячи й наспівуючи уривки якоїсь пісні. Вони покинули веселу учту в одній із верхніх зал і хотіли якомога швидше повернутись назад.
— А де ж старий Ґаліон, мажордом? — здивувався один із них. — Я не бачив його цієї ночі за столом. І зараз він мав би бути тут і показати нам, що треба робити.
— Я розсерджусь, якщо старий тюхтій запізниться, — докинув другий. — Не маю жодного бажання марнувати тут час, коли нагорі співають і веселяться.
— Ха-ха! — залунав чийсь регіт. — А от і старий паскудник — носом у кухлі! Трохи побенкетував зі своїм приятелем капітаном.
— Трусони його! Розбуди його! — загорлали інші нетерпляче.
Ґаліонові зовсім не сподобалося, що його трусять і будять, а ще менше — що з нього глузують.
— Ви всі спізнилися, — пробурчав він. — Я тут жду-жду, а ви собі п’єте-гуляєте і геть забули про свої обов’язки. Хіба дивно, що я заснув від утоми?
— Не дивно, — відказали вони, — тим паче причина зовсім поруч, у кухлі! Дай-но нам скуштувати твого снодійного, а тоді вже станемо до роботи! Не треба будити тюремника. Судячи з усього, він уже випив своє.
Тоді вони по черзі хильнули винця і зненацька страшенно розвеселились. Але не зовсім втратили розум.
— Та годі вам, Ґаліоне! — закричали деякі. — Ви почали частуватися раніше, і в голові у вас усе переплуталося! Наскладали тут он скільки повних барил замість порожніх, якщо їхня вага не бреше.
— Робіть своє діло! — гримнув мажордом. — Такі ледачі пияки, як ви, не годні відрізнити повне від порожнього. Ви маєте дати раду з цими діжками, а не з якимись іншими. Робіть, як я кажу!
— Гаразд-гаразд, — відповідали ельфи, котячи діжки до ляди. — Начувайтесь, якщо королівські кадуби, повні масла та найкращого вина, попливуть до озерних людей — ото вже там побенкетують задурно!
Грюк-грюк-грюк-грюк, ти котись-котись у люк! Як наляжу-навалюсь, вниз — гуп! Вниз — плюсь!Так вони співали, з гуркотом підкочуючи першу діжку — а за нею й інші — до темного отвору і зіштовхуючи їх із кількаметрової висоти в холодну воду. Тут були і справді порожні діжки, і кадуби, кожен із акуратно запакованим ґномом усередині, — й усі вони одне по одному шубовстали у струмок, зі стукотом і грюкотом, зіштовхуючись між собою, ляскаючи об воду, налітаючи на стіни каналу, зударяючись боками і погойдуючись на бистрині.
І саме в той момент Більбо раптом виявив слабке місце свого плану. Найімовірніше, ви помітили це дещо раніше й уже посміялися з гобіта, але не думаю, щоб на його місці ви впоралися бодай наполовину так добре. Звісно, сам він не сидів у діжці — й не було нікого, хто б запакував його, навіть якби й випала така нагода! Скидалося на те, що цього разу він таки напевно загубить своїх друзів (майже всі вони вже зникли в темному люці), остаточно відстане і муситиме до смерті переховуватися в ельфійських печерах, ніби якийсь довічний зломщик. Бо навіть якщо він зможе відразу втекти крізь верхню браму, в нього майже не буде шансів коли-небудь розшукати ґномів. Сухопутного шляху до того місця, де діжки виловлювали з води, він не знав. І поняття не мав, що може трапитися з ґномами без нього, — адже в нього не було часу розповісти їм про все, що він з’ясував і що думав робити, коли вони виберуться з лісу.
Не встигли всі ці думки промайнути в його голові, як ельфи, неабияк розвеселившись, завели біля ляди пісню. При цьому дехто вже вхопився за мотузки підйомних ґрат, аби потягти їх і випустити діжки на волю, щойно всі вони опиняться у воді. Ельфи співали:
Темним плином повернись До земель, що знав колись! Вирвись із печер і нір, Вирвись із північних гір, Де нагус імлистий ліс І похмурий смерк навис! З лісового царства плинь В легіт, повний шепотінь, Повз кугу й очерета, Буйнотравні болота, Де тумани, встаючи, Забіліють уночі! Плинь за зорями услід, Як усіють небозвід, Вранці смугу перетни Мілководдя й бистрини І— на Південь навмання, В сяйво сонячного дня! До лугів і паш назад, Де пасеться стільки стад, До горбів, де скрізь сади, Наливаються плоди В сяйві сонячного дня! Плинь на Південь навмання! Темним плином повернись До земель, що знав колись!До ляди вже підкочували останню діжку! У розпачі, не знаючи, що робити, бідолашний маленький Більбо вчепився за неї — і так його зіпхнули вниз. Шубовсть! Він упав у воду — в холодну темну воду, опинившись під сподом діжки.
Він подерся на неї, відпльовуючись і чіпляючись за дерево, наче щур, — але, попри всі свої зусилля, не міг видряпатися нагору. Щоразу, як він уже майже видряпувався, діжка переверталась і знову підминала його під себе. Вона таки була порожня і пливла, мов корок. Хоча вуха Більбо залила вода, він чув, як ельфи ще співали в льосі нагорі. Раптом ляда з грюкотом опустилась і голоси ельфів затихли. Більбо поплив у холодній воді темним тунелем — сам-один, якщо не рахувати друзів, запакованих у барила.