Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Коли він очуняв, його оточував тьмяно-сірий присмерк, який зазвичай був у лісі вдень. Поруч лежав мертвий павук, а лезо його кинджала було в чорних плямах. Якимось чином власноручне вбивство велетенського павука — в темряві, без допомоги чарівника, ґномів чи будь-кого ще — дуже змінило пана Торбина. Витерши кинджал об траву і сховавши його назад до піхов, він відчув себе іншим — набагато грізнішим і відважнішим, попри порожнечу в шлунку.
— Я дам тобі ім’я, — промовив він, звертаючись до кинджала. — Зватиму тебе Жало.
Потому він подався на розвідку. Ліс був похмурим і німотним. Але, вочевидь, передусім Більбо мав пошукати своїх друзів, котрі, ймовірно, були десь неподалік — якщо їх не захопили в полон ельфи (або хтось гірший). Більбо відчував, що кричати небезпечно, тож
— О, чому ми не послухали порад Беорна та Ґандальфа! — бідкався він. — У яку ж халепу ми вскочили! Ми! Аби ж то ми: бути зовсім самому так жахливо...
Урешті-решт він якось здогадався, звідки вночі долинали крики про допомогу, — і через чисте везіння (він-бо народився везунчиком) здогадався більш-менш правильно, як ви самі побачите. Набравшись рішучості, він якомога спритніше покрався вперед. Як я вже казав вам, гобіти скрадаються спритно і безшумно, особливо в лісі, — до того ж Більбо надів перстень. Ось чому павуки ані не бачили його, ані не чули.
Він крадькома пробирався в обраному напрямку, аж поки помітив попереду латку густої чорної тіні — ніби згусток опівночі, яка ніколи не проясніє. Наблизившись, він побачив, що то були павутини, напнуті одна поверх одної. А ще він раптом побачив павуків, які сиділи в гіллі над його головою, і — байдуже, з перснем чи без — затремтів, боячись, аби вони його не викрили. Стоячи за деревом, він якийсь час стежив за ними і раптом, серед лісової тиші та спокою, розчув, що ці бридкі потвори розмовляють поміж собою. їхні голоси нагадували тоненьке рипіння та шипіння, але багато слів він зрозумів. Вони говорили про ґномів!
— Завзята була сутичка, але воно того варте, — сказав один. — Ну й груба ж у них шкура, аж противно, апе б’юсь об заклад, що всередині вони соковиті.
— Еге ж, із них вийдуть ласі шматочки, коли трохи повисять, — озвався другий.
— Лишень не перетримайте їх, — докинув третій. — Вони не такі вже й жирні. Гадаю, вони кепсько харчувались останнім часом.
— Убийте їх, кажу вам, — зашипів четвертий, — убийте їх зараз — і хай повисять трохи дохлими.
— Та вони вже дохлі, можу поручитися, — відказав перший.
— А от і ні. Я щойно бачив, як один заборсався. Ходімо — ми вже добре, сказати би, покомар... покимарили. Я вам покажу.
З цими словами один із тих товстелезних павуків перебіг павутинною линвою до дюжини коконів, які звисали рядком із верхньої гілки. Більбо щойно тепер помітив їх у присмерку і вжахнувся, побачивши, як із них стирчить то ґномова нога, то кінчик носа, то краєчок бороди чи каптура.
Павук рушив до найтовщого з коконів («Б’юсь об заклад, це бідолашний старий Бомбур», — подумав Більбо) і сильно вщипнув носа, який звідти стирчав. Зсередини долинув приглушений зойк, з павутиння випнулася нога і влучно й енергійно хвицнула павука. Бомбур був іще живий! Пролунав звук, ніби копнули здутого м’яча, — і розлючений павук упав із гілки, але вчасно вхопився за щойно випущену ним линву.
Інші реготали.
— Ти мав рацію, — казали вони, — м’ясце живеньке, ще й вибрикує.
— Я хутко покладу цьому край, — прошипів сердитий павук, видираючись назад на гілку.
Більбо збагнув, що настав момент, коли треба діяти. Він не міг дістатися до павуків і не мав із чого стріляти, але, роззирнувшись довкола, побачив щось схоже на річище пересохлого струмочка, рясно всіяне камінням. Більбо досить непогано метав камінчики — й одразу ж, не гаючи часу, вибрав гарний гладенький камінець, схожий на яєчко, який зручно ліг йому в долоню. Хлопчаком він добряче напрактикувався, жбурляючи камінчики в кого заманеться, аж поки кролики, вивірки і навіть пташки почали блискавично тікати йому з дороги, щойно бачили, як він нахиляється; і навіть подорослішавши, він усе ще присвячував чимало часу метанню кілець і дротиків, стрільбі по паличках, грі в кулі й кеґлі та іншим тихим метальним і влучальним іграм — він таки справді вмів робити багато чого, окрім як пускати кільцями дим, загадувати загадки та готувати їжу, але раніше мені було ніколи розповісти вам про це. І зараз — теж ніколи. Доки Більбо підбирав камінці, павук дістався до Бомбура — і незабаром ґномові прийшов би кінець. Але тієї миті Більбо метнув. Камінь цюкнув павука по голові — й той, знепритомнівши, звалився з дерева й гепнувся на землю, задерши лапи.
Наступний камінець зі свистом прорвав велику павутину і наповал убив павука, який сидів посередині. У павучій колонії знялася неабияка метушня — і, скажу я вам, павуки навіть на якийсь час забули про ґномів. Вони не могли бачити Більбо, але їм було легко визначити, звідки летіли камінці. З блискавичною швидкістю вони побігли у бік гобіта, викидаючи навсібіч довгі линви і розгойдуючись на них, поки не заткали всього вільного простору розмаяними тенетами.
Проте Більбо швиденько ковзнув в інше місце. Йому спало на думку водночас зацікавити, роздражнити і ще більше розсердити оскаженілих павуків та відвести їх якомога далі від ґномів. Коли близько півсотні тварюк кинулося до того місця, де він стояв раніше, він жбурнув у них іще кілька камінців і ще кілька — в інших, які спинилися віддалік, — а тоді, танцюючи між деревами, заспівав пісеньку, щоб розлютити їх усіх і змусити погнатися за собою, а також аби ґноми почули його голос.
Ось що він проспівав:
Павучище тче дурне! І не бачить з дерева мене! Сплюх старий! Сплюх старий! Не жирій! Кинь павутину! — бачиш мене? Здоровило — жирне рило, Здоровило дурне! Сплюх старий! Сплюх старий! У Злазь мерщій! Не спіймаєш з дерева мене!Може, не дуже до ладу, але не забувайте, що він склав цю пісеньку сам, експромтом, у найнесприятливіший момент. Хай там що, а він домігся того, чого хотів. Співаючи, він і далі кидав камінці та притупував ногами. І чи не всі павуки рушили за ним: деякі спустилися на землю, інші помчали по гілках, перемахуючи з дерева на дерево і перекидаючи нові линви через темні прогалини. Від його галасування павуки припустили набагато швидше, ніж він очікував. Вони були страшенно сердиті. Не кажучи вже про камінці, жодному павукові не сподобається, коли його називатимуть «павучищем», а почути про себе «сплюх старий» — звісно, образливо для будь-кого.
Більбо шмигнув на нове місце, але кілька павуків миттю кинулося в різні боки обжитої ними галявини і заходилося ткати павутину через усі прогалини між стовбурами дерев. Дуже швидко гобіт упіймався б у щільне кільце павутиння, — принаймні такий був задум павуків. Звідусіль оточений тепер гігантськими комахами, які чигали на нього і заклопотано ткали тенета, Більбо зібрався з духом і заспівав нову пісеньку:
Повзь-мурмило і Бевзь-дурило — вже й сіть у них сплелась. Напрочуд ласе у мене м’ясо, та їм до нього зась! Я вам у вуха дзижчу, як муха, а вас розперла лінь. Не дамся — пніться скільки духу — до ваших павутинь!Тут він роззирнувся і помітив, що останню прогалину між двома високими деревами вже заснувало павутиння, — але, на щастя, не справжнє павутиння, а тільки грубі тенета з павучої линви подвійної товщини, похапцем натягнутої туди-сюди від стовбура до стовбура.
І він пустив у хід свій маленький меч. Гобіт посік тенета на шматки і, не перестаючи співати, побіг далі.
Павуки побачили кинджал (утім, не думаю, щоб вони знали, що то таке), й ураз уся їхня ватага щодуху кинулася наздоганяти гобіта — по землі та по гіллі, перебираючи волохатими лапами, клацаючи щелепами та клешнями, вирячивши очі і бризкаючи слиною від люті. Вони гналися за ним лісом, доки Більбо не забіг так далеко, як тільки наважився. Тоді, тихіше за мишку, він покрався назад.