Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Але Більбо був не таким уже й невігласом стосовно драконів, і якщо Смоґ сподівався підманити його ближче так легко, то він прорахувався.
— Ні, дякую тобі, о Сможе Страхітливий! — відповів він. — Я прийшов не за подарунками. Я лише хотів поглянути на тебе і побачити, чи ти справді такий величезний, як про те оповідають у казках. Я в це не вірив.
— А тепер віриш? — спитав дракон, дещо влещений, хоч і не повірив жодному слову Більбо.
— Воістину, пісні та казки цілковито програють у порівнянні з дійсністю, о Сможе, Найперше і Найбільше із Зол! —
— У тебе гарні манери як на злодія та брехуна, — зауважив дракон. — Тобі, виявляється, відоме моє ім’я, але я щось не пригадую твого запаху. Чи можу я спитати, хто ти і звідки прийшов?
— Звісно ж, можеш! Я прийшов із-під пригірка, і путь моя лежала попід горами та через гори. А ще — повітрям. Я той, хто проходить незримим.
— У це я ще можу повірити, — відказав Смоґ, — та ледве чи це твоє справжнє ім’я.
— Я розгадувач загадок, кремсач павутини, жалюча муха. Мене обрано задля щасливого числа.
— Премилі прізвиська! — зіронізував дракон. — Але щасливі числа не завжди виграють.
— Я той, хто ховає своїх друзів живцем, топить їх і живими видобуває з води. Я прийшов із кута торби, але в жодній торбі не бував.
— Це звучить не надто вірогідно, — криво усміхнувся дракон.
— Я друг ведмедів і гість орлів. Я Здобувач-перстенів і Той-хто-приносить-удачу, а ще — Вершник-на-діжці, — продовжував Більбо, смакуючи власні загадки.
— Це вже краще! — похвалив Смоґ. — Але хай твоя уява не дуже тебе заносить!
Так, власне, і слід розмовляти з драконами, якщо ви не хочете відкривати своє справжнє ім’я (це мудро), але не бажаєте довести їх до сказу прямою відмовою (це також дуже мудро). Жоден дракон не може опиратися спокусі послухати, як хтось говорить загадками, і згаяти час, намагаючись їх розгадати. Багато чого Смоґ не зрозумів узагалі (сподіваюся, на відміну від вас, бо вам відомі всі пригоди Більбо, на які він натякав), але думав, що дещо таки збагнув, і підсміювався у глибині своєї мерзенної душі.
«Я думав про це минулої ночі, — посміхнувся він сам до себе. — Озерні люди, якісь паскудні підступи тих жалюгідних торгівців діжками, інакше я ящірка. Я не бував у їхніх краях довгі віки, але незабаром я виправлю цей недогляд!»
— Гаразд-гаразд, о Вершнику-на-діжці! — промовив він уголос. — Може, Діжкою звали твого поні, а може, й ні — хоча був він доволі пузатий. Ти вмієш проходити незримим, але ти не йшов пішки всю дорогу. Маю сказати, що минулої ночі я з’їв шістьох поні й невдовзі переловлю і з’їм усіх інших. На знак подяки за чудову вечерю я дам тобі одну маленьку пораду для твого ж блага: не знайся без особливої потреби з ґномами.
— З ґномами? — перепитав Більбо з удаваним подивом.
— Не прикидайся! — визвірився Смоґ. — Я знаю запах (і смак) ґномів краще за будь-кого іншого. Тільки не кажи мені, що я можу з’їсти поні з-під ґнома і не розпізнати ґном’ячого запаху! Ти погано закінчиш, Злодію і Вершнику-на-діжці, якщо приятелюєш із ними. Я не матиму нічого проти, якщо ти передаси їм мої слова. — Але він не сказав Більбо, що вчув іще один запах, якого взагалі не розібрав, — запах гобіта: це було поза межами його досвіду і страшенно його спантеличило.
— Гадаю, минулої ночі ти дістав добрі гроші за ту чашу? — продовжував він. — Та кажи вже: дістав чи ні? Анічогісінько? Що ж, це на них схоже. І, гадаю, вони ховаються за твоєю спиною, а тобі доручено виконати за них усю чорну роботу і поцупити, скільки донесеш, коли я не дивитимусь? І тобі чесно заплатять? Не вір! Якщо ти виберешся звідси живим, то ти везунчик.
Тепер Більбо став почуватися справді незручно. Коли Смоґове око, блукаючи й вишукуючи його в сутіні, спалахувало просто перед ним, гобіт увесь тремтів і його охоплювало підсвідоме бажання кинутись уперед, зняти перстень-невидимку й розповісти Смоґові всю правду. Воістину, над ним нависла страшна небезпека опинитись у полоні драконових чарів. Але він зібрав усю свою мужність і заговорив знову:
— Тобі відомо не все, о Сможе Всемогутній! Нас привело сюди не саме лише золото.
— Ха-ха! Ось ти і обмовився! «Нас»! — захихотів Смоґ. — Чому б не сказати «нас чотирнадцятеро» та й годі, пане Щасливе Число? Мені приємно чути, що у вас були тут іще й інші справи, крім мого золота. У такому разі ви, можливо, не зовсім змарнуєте свій час. Не знаю, чи спадало тобі на думку, що, навіть якщо тобі вдасться викрасти золото потрошку — а ця справа може затягтися на добру сотню років, — ти все одно не зможеш занести його далеко? Чи багато від нього користі на горі? А в лісі? Сили небесні! Чи ти ніколи не думав про зиск? Гадаю, чотирнадцята частка чи щось подібне — такі були їхні умови, га? А як щодо доставки? Як щодо перевезення? Як щодо озброєної охорони та мита? — І Смоґ голосно розсміявся.
У нього була зла та підступна душа, й він знав, що його здогади недалекі від правди, а крім того, підозрював, що за всім цим стоять озерні люди і що більша частина награбованого має осісти в їхньому місті, яке за днів його юності звалось Есґарот.
Вам буде важко в це повірити, але бідолашний Більбо справді був заскочений зненацька. Дотепер усі його думки та сили були зосереджені на тому, щоб дістатися до Гори і знайти вхід. Він ніколи не завдавав собі клопоту помізкувати, ні як належить транспортувати скарби, ні, звісно, як доправити призначену йому частку до Торби-ного Кута, що під Пригірком.
І тут у його душу закралася негарна підозра: чи ґноми також забули про ці важливі речі, чи вони весь час нишком підсміювалися з нього? От як впливають драконівські балачки на недосвідчених. Звісно, Більбо слід було остерігатись, але Смоґ був надто сильною натурою.
— Я казав тобі, — промовив гобіт, роблячи над собою зусилля, щоб лишитися вірним своїм друзям і відтягнути розв’язку, — що про золото ми думали в останню чергу. Ми пройшли через гори та попід горами, водою та повітрям заради Помсти. Безперечно, о Сможе Незмірно Багатий, ти мусиш розуміти, що завдяки своєму піднесенню нажив собі лютих ворогів!