Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Над їхніми головами вихором закружляли налякані кажани, яких розбудив дим смолоскипів. Кинувшись уперед, ґноми та гобіт заковзали на камінні, вкритому слизом і гладенько вичовганому драконом, який постійно тут проповзав. Потік під їхніми ногами шумно падав униз і, пінячись, збігав у долину. Мандрівники покидали непотрібні тепер смолоскипи на землю і завмерли в зачудованому спогляданні. Вони стояли під Головною Брамою і дивилися на руїни Долу.
— Що ж! — промовив Більбо. — Ніколи не сподівався визирнути з цих воріт — хіба що зазирнути. І ніколи не сподівався з такою
Так воно й було. Різкий східний вітер дихав загрозою, віщуючи наближення зими. Дмучи в долину, він завихрювався на відногах Гори й зітхав серед скель. Довго пробувши в парких глибинах обжитих драконом печер, мандрівники тремтіли на свіжому повітрі.
Зненацька Більбо відчув, що він не лише стомився, але й добряче зголоднів.
— Судячи з усього, зараз пізній ранок, — сказав він, — а отже, приблизно час сніданку — якщо знайдеться, чим поснідати. Але я не певен, що головний вхід до Смоґової печери — найбезпечніше місце для трапези. Ходімо кудись, де можна буде хоч трохи посидіти спокійно!
— Слушна думка! — озвався Балін. — І я, здається, знаю, куди ми підемо: нам треба дістатися до старої вартівні на південно-західній віднозі Гори.
— А це далеко? — спитав гобіт.
— Думаю, годин п’ять пішки. Іти буде важко. Дорога від брами вздовж лівого берега річки, напевно, вся розбита. Але поглянь-но туди! Перед руїнами Долу річка різко робить петлю на схід. Там колись був міст, що вів до крутих сходів на високий правий берег, а звідти йшла дорога на Кручий Бескет. Від дороги відгалужується (принаймні так було колись) стежка, якою можна видертися до вартівні. Підйом теж буде важкий, навіть якщо старі східці й уціліли.
— Лихо мені! — простогнав гобіт. — Знову йти і знову дертися на гору не поснідавши! Цікаво, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в оцій бридкій норі — безгодинниковій і позачасовій?
Насправді, відколи дракон розтрощив чарівні двері, минули дві ночі та день (і таки не зовсім надголодь), але Більбо цілковито втратив лік часу і не міг сказати точно, чи то була одна ніч, чи цілий тиждень.
— Та годі тобі! — гукнув зі сміхом Торін: він знову підбадьоривсь і побрязкував самоцвітами в кишенях. — Не називай мій палац бридкою норою! Зажди — його ще вичистять і впорядкують заново!
— Не раніше, ніж сконає Смоґ, — похмуро буркнув Більбо.
– Між іншим, де він? Я віддав би добрий сніданок, аби дізнатися про це. Сподіваюся, він зараз не дивиться на нас із Гори!
Думка про це страшенно стривожила ґномів, і вони відразу вирішили, що Більбо та Балін мають рацію.
— Треба забиратися звідси, — сказав Дорі. — Я потилицею відчуваю його погляд.
— Тут холодно і пустельно, — докинув Бомбур. — Напитися можна і з річки, а от їжі я щось не бачу. Мабуть, дракони завжди голодні в таких місцях.
— Ходімо! Ходімо! — закричали інші. — Мерщій на Балінову стежку!
Праворуч під стрімкою скелею не було ніякої стежки, тож вони попленталися поміж каміння лівим берегом річки, і навколишня дичавина та запустіння протверезили навіть Торіна. Міст, про який говорив Балін, давно завалився, й тільки кам’яні опори, на які він спирався, стриміли на мілині, де шумувала вода. Але вони без особливих труднощів перейшли річку вбрід, розшукали старовинні сходи і піднялися ними на крутий берег.
Трохи пройшовши навмання, натрапили на стару дорогу і невдовзі досягли глибокої улоговини, захованої поміж скель, — там вони якусь часинку перепочили і сяк-так поснідали, переважно запихан-цями та водою. (Якщо хочете знати, що таке запиханці, то рецепт мені не є відомий — можу тільки сказати, що вони нагадують сухарі, добре зберігаються необмежений час, їх вважають ситними, проте аж ніяк не апетитними, бо вони і справді ніякі на смак і годяться хіба що для тренування щелеп. Озерні люди готували їх для довгих подорожей).
Потім наші мандрівники рушили далі. Дорога відбігла від річки й завернула на захід, і тепер на них масивною брилою насувалася південна віднога Гори. Невдовзі вони досягли гірської стежки, яка круто йшла вгору. Вони повільно подерлися нею один по одному і нарешті у другій половині дня досягли вершини гребеня і побачили, як на заході сідає зимове сонце.
Тут вони знайшли рівний майданчик, відкритий із трьох боків, а з півночі відмежований скелею, в якій виднівся пролам, подібний до дверей. Звідси відкривалася широчезна панорама сходу, півдня та заходу.
— За старих часів, — озвався Балін, — тут завжди стояли наші вартові, а ці двері позаду вели до прорубаної у скелі кімнати, що слугувала вартівнею. Довкола Гори було кілька таких сторожових постів. Але за часів нашого добробуту в них ніби й не було великої потреби, тож вартові втратили пильність, — якби не це, ми, можливо, заздалегідь отримали б попередження про появу дракона й усе могло бути інакше... Втім, зараз ми можемо трохи відлежатися тут у безпеці й чимало побачити, залишившись непоміченими.
— Який сенс, якщо нас помітили, коли ми сюди лізли? — заперечив Дорі.
Він раз у раз позирав у бік вершини, ніби очікуючи побачити на ній Смоґа, наче півня на гостроверхому даху.
— Нам треба скористатися цією нагодою, — відказав Торін. — Сьогодні ми не в змозі йти далі.
— Слушно, слушно! — вигукнув Більбо і кинувся на землю.
Сила-силенна народу могла поміститись у вартівні, а в її глибині був вхід до ще однієї кімнатки, ліпше захищеної від холодного вітру. Вона виглядала цілком занедбаною — здається, навіть дикі звірі не забрідали сюди за панування Смоґа. Тут ґноми та Більбо й поскладали своє манаття; дехто відразу ліг і заснув, а інші посідали біля зовнішніх дверей і заходились обговорювати подальші плани. Розмова весь час точилася довкола одного питання: де Смоґ? Вони поглянули на захід — порожньо, на схід — теж порожньо, так само й на півдні не було жодних ознак дракона, але там збиралось у зграю безліч птаства. Друзі дивились у той бік і ламали голови, що б то мало означати, але так і не наблизилися до розгадки, навіть коли вже проглянули перші холодні зорі.