Гобіт, або Туди і Звідти
Шрифт:
Було дуже темно. Більбо звернув із новопрокладеної стежки і почав навмання спускатися до підніжжя водоспаду. Далі рушив берегом і нарешті дійшов до вигину річки, де йому треба було дістатися на той бік, якщо він хотів вийти до табору. Річка тут була мілка, але доволі широка, і перебрести її в темряві коштувало маленькому гобітові неабияких зусиль. Він був уже майже на протилежному березі, аж тут оступився на круглому камені та з шумом шубовснув у холодну воду. Ледве він видряпався на сушу, тремтячи й відпльовуючись, як на шум із мороку виринули ельфи з яскравими ліхтарями
— То була не риба! — мовив один. — Десь тут ховається шпигун. Запніть ліхтарі! Вони допоможуть йому більше, ніж нам, якщо це той самий чудернацький коротун, про котрого подейкують, ніби він їхній слуга.
«Слуга, овва!» — пхикнув Більбо і, не допхикавши до кінця, чхнув так голосно, що ельфи негайно попрямували на звук.
— Світіть сюди! — гукнув гобіт. — Я тут, якщо ви шукаєте мене!
І він стягнув перстень із пальця й вигулькнув з-за скелі.
Ельфи були заскочені зненацька, але все одно швидко його схопили.
— Ти хто? Ґномівський гобіт? Що ти тут робиш? Як ти проскочив повз наших дозорців? — питали вони навперебій.
— Я пан Більбо Торбин, — із гідністю відповів гобіт, — супутник Торіна, якщо хочете знати. Я добре знаю з обличчя вашого короля, хоча він, можливо, не знає, як виглядаю я. Проте Бард має мене пам’ятати, і саме його я й хочу бачити.
— Он воно як! — здивувалися вони. — А яка в тебе до нього справа?
— Що б це не було, це стосується лише мене, мої любі ельфи, — відказав він. — Але якщо ви бажаєте коли-небудь повернутися з цього холодного безрадісного місця до ваших рідних лісів, то швиденько відведіть мене до вогнища, де я міг би обсохнути, — а потому якомога швидше влаштуйте мені розмову з вашими ватажками. У мене лишається щонайбільше година-дві.
Ось як трапилося, що через якихось дві години після втечі з-за брами Більбо вже грівся біля багаття, сидячи перед великим наметом, а навпроти сиділи, з цікавістю його розглядаючи, Король ельфів і Бард. Гобіт в ельфійських обладунках, напівзагорнутий у стару ковдру, — то було для них щось новеньке.
— Вам, певно, відомо, — почав Більбо якнайділовитішим тоном, — що становище склалося цілковито нестерпне. Особисто я вже втомився від усієї цієї історії. Я хотів би повернутися додому, на Захід, де народ поміркованіший, аніж тут. Але у мене в цій справі є свій інтерес — щоб бути точним, одна чотирнадцята частка, згідно з листом, який, на щастя, в мене зберігся.
І він витягнув із кишені своєї старенької курточки (вона була на ньому під кольчужкою) пожмаканого й у багато разів складеного Торінового листа — того самого, ще травневого, з-під годинника на його камінній полиці!
— Частка від прибутку, зверніть увагу, — продовжував він. — Я здаю собі з цього справу. Особисто я беззастережно готовий уважно розглянути всі ваші претензії й відняти те, що справедливо належить вам, від загальної суми, а вже потім заявити про свою власну частку. Проте ви не знаєте Торіна Дубощита так, як знаю його я. Запевняю вас, він готовий сидіти на купі золота й умирати від голоду, доки ви звідси не підете.
— Ну й нехай! — кинув Бард. — Такий бовдур заслуговує на голодну смерть.
— Саме так, — погодився Більбо. — Ваша позиція мені зрозуміла. Але тим часом наближається зима. Незабаром вас накриє снігом, ускладниться постачання — боюся, навіть в ельфів — тощо. Виникнуть також інші труднощі. Ви не чули про Даїна та ґномів із Залізного Кряжа?
— Чули колись, але що йому до нас? — запитав Король ельфів.
— Я так і думав. Бачу, мені відоме дещо, про що ви не знаєте. Даїн, мушу вам сказати, зараз менш ніж за два дні путі звідси, а з ним щонайменше п’ять сотень затятих ґномів — чимало з них загартовано у страшних війнах між ґномами та ґоблінами, про які ви, поза сумнівом, чули. Коли вони прибудуть, вам може бути непереливки.
— Навіщо ти нам це кажеш? Зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — суворо спитав Бард.
— Мій дорогий Барде! — пропищав Більбо. — Не поспішайте з висновками! Ніколи ще не зустрічав таких підозріливих людей! Я просто намагаюся запобігти халепі заради всіх, кого вона може зачепити. А тепер я дещо вам запропоную!!!
— Послухаймо! — вигукнули Бард і Король ельфів в один голос.
— Можете навіть поглянути! — уточнив гобіт. — Ось!
І він розгорнув ганчірку й дістав із неї Дорог-камінь.
Сам Король ельфів, чиї очі звикли споглядати чарівні та прекрасні речі, підхопився, приголомшений. Навіть Бард занімів од зачудування. Діамант був ніби куля, наповнена місячним сяйвом і підвішена перед ними в сіті, сплетеній із мерехтіння морозних зірок.
— Це — Дорог-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — Серце Гори, а також і серце Торіна. Він цінує цей самоцвіт понад золоту ріку. Я віддаю його вам. Він допоможе вам торгуватися під час переговорів.
І Більбо, не без трепету, не без жалю, простягнув чудесний камінь Бардові, а той, не виходячи з подиву, підніс його до очей.
— Але як він потрапив до тебе, що ти віддаєш його, неначе свій власний? — нарешті спитав він через силу.
— Ну... — затнувся гобіт. — Він не зовсім мій, але, знаєте, аби зробити вам такий подарунок, я б охоче відмовився від усієї своєї частки. Може, я й зломщик — принаймні так про мене кажуть, хоча сам я насправді ніколи ним не почувався, — але, сподіваюся, більш-менш чесний зломщик. Так чи інак, а зараз я вертаюся назад, і хай ґноми роблять зі мною що завгодно. Сподіваюся, камінь стане вам у пригоді.
Король ельфів подивився на Більбо зі ще більшим подивом.
— Більбо Торбине! — промовив він. — Ви більш гідні носити обладунки ельфійського принца, ніж багато хто з тих, кому вони личать значно більше. Але я здивуюсь, якщо Торін Дубощит буде тієї ж думки. Мабуть, я таки знаю ґномів краще, ніж ви. Раджу вам залишитися з нами — тут ви будете почесним і тричі бажаним гостем.
— Я вам дуже вдячний, будьте певні, — відказав Більбо з поклоном. — Але не думаю, що мені годиться отак кидати друзів після всього, що ми пережили разом. До того ж я обіцяв розбудити старого Бомбура опівночі! Я справді мушу йти — і хутко.