Голодна воля

Мирний Панас

–  Чого?

–  Іди провіанту брати.

–  Не піду я. Хай сюди присилає!- каверзувала вже Оришка.

Пройшов ще з тиждень. Коли везуть паровицею провіант до Оришки: недодане щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць уперед.

–  Отак би й давно.

Минає зима, настає весна. Хлібороб обдивляється плуги, борони, вози, літню хліборобську справу. Швидко час настане ярину засівати. Коли теплом держатиме, то й до паски, а то - зараз після провід.

–  Чи ти, Василю, і в'ік думаєш вікувати на тій станції?- пита раз Кабанець Василя, що прибіг у неділю подивитися на сина, довідатись, чи все благополучно дома.

–  А що?- понуро пита Василь.

–  Як що? Ти б, може, приглядів шматочок поля.

–  Та чим його зорати? Пальцями?

–  А хіба пальцями не вгризеш?
– жартує Кабанець і, трохи помовчавши, повів річ, що воно аби хіть, то можна і не маючи свого товару. Кого попрохав,

хто б може з ним спрягся та й прокопирсали ті десятин з п'ять.

–  Не з нашим писком!
– гордо одказав Василь.- Як йому прохати-кландати - і так як-небудь переб'ємся.

І пішов Василь у місто ганяти чужих коней, думаючи, що коло землі - не йому ходити, не його доля є - хліборобська доля. Одні жінки, сидячи дома, не так і не те думали. Оришка бачила, що провіант їй ітиме тілько до масляної, а там - годі. Треба ж буде і тоді щось кусати. Недовго думавши, вона метнулася розшукувати невеличкого клаптя землі. Одному кума, другому так добра знайома, вона недовго і бігала. Пригово-рила одного кума випросити в управителя невеличкий шматочок цілини зараз біля Горішка, буцім для себе, і зоравши десятин чотири на хліб, з півдесятини кинула на огород. Через другого кума вона позичила в економії пшениці на засів, на огородину уже сяк-так самі настягались, - того випрохали у других, того пообіцяли вернути, як уроде, а що - купили. Настало літо.- Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия огородина не задалася така плодюча. Зелених свят тілько дізнався Василь про те. Він зрана прийшов додому на цілий день і, носячи сина, думав, яка-то його доля жде. Після обіду йому стало сумно, тяжко. Думка про свій захист, про своє пристанище не давала йому радіти. Кабанець кликав його до шинку погуляти, та Василь не схотів. Понуривши голову, сидів він і слухав жіночого мовчання. Один Хом-ка плескав, не знать що.

–  Тобі сумно у нас, - сказала Оришка, дивлячись на Василя.

–  Ти б пішов хоч проходиться по полю, подивився на нашу пшеницю, огородину.

–  Яку пшеницю? Яку огородину?

–  Там на горі, коло Вовчої долини. Василь пригадав, що справді бачив невеличкий клапоть, засіяний пшеницею.

–  Чого ж він наш?

–  Ти хіба не знаєш?
– пита Мотря.

–  Та цить!
– крикнула на неї Оришка, досі моргаючи та показуючи на Мотрю, щоб мовчала.

–  Багато є нашого такого!
– понуро одказав Василь.

Спершу Мотря, а потім Оришка розреготались. Далі вже Мотря розказала, як і через віщо то їх пшениця.

–  То ходім справді подивимся, - каже Василь. Недовго вони збирались. Василь узяв сина на руки, жінка рядно і пішли, зоставивши Хомку глядіти хати.

Сонце саме вступало в літню пору, ще не пекло, а тілько привітно гріло. Земля убралася в пахучу і свіжу рослину, - ні листочка жовтого, ні стеблини сухої нігде не забачиш, все неначе зеленою сукнею вкрито. Дрібний спориш укрив і самий шлях, по йому невеличким рівцем пробігають тілько дві колії, а кругом поля, степи. По їх зеленій скатертині так і біга, так і грає сонячне проміння. Повітря чисте, прозоре, ні пилинки нігде, по йому плаває весіннє птаство і розсипає свою радісну пісню. Гарно у таку пору у полі, не надивишся, не надишешся. І Василеві гарно. Живучи в городі, він так одвик од сього простору польового, од сього повітря свіжого, що він, наче зачарований ішов… Широкою хвилею неслися пахощі польових квіток з усіх боків. Він пригадав здоровенні загони та конюшні на станції, їх пахощі… І його серце наче хто у жмені здавив. А як прийшли на ниву, як обдивився він буйну пшеницю, квітучу огородину, - він немало дивувався жіночим розпорядком, а більше всього Оришці.
– Як се ви, тітко Оришко, так усе зробили? Оришка розказала, хто землю на себе прохав, хто орав, хто засівав. Василь пригадав слова Кабанцеві і пойняв йому віри, що часом і без хазяйської справи можна землю обробляти, що хазяйство не зразу прихо-. де, а наживається довгими роками. Він рішився сього року добути і почать хазяйнувати. З осені він безпремінно наймає десятин з п'ятнадцять, а то і всі двадцять поля. Хай він п'ятнадцять рублів оренди заплате, п'ятнадцять за оранку, п'ятнадцять за насіння… Півсотні рублів… а півсотні ще у його зостанеться. Буде на харч. Та найматиме так, щоб і цілини прихопити, бак-шу заведе. Ніщо так не корисне, як бакша. Один знайомий бакшівник хвалився йому торік, що до півсотні з десятини виручив. З десятини - півсотні, а п'ять десятин-дві з половиною сотні. І Хомці буде робота, зопне курінь і буде сторожити, а то от нігде не найде місця… А дві сотні - гроші та ще й чималі, і будуватися тоді можна. Та вже ж і вибудується він 1 Не так, як будуються люди-хата як хлів, віконця-дірочки якісь. Він он яку домину розпочне…

Далеко, далеко занесли Василя думки серед простору польового,

серед повітря свіжого, тепла привітного. І все те так здається, що ось мов він сьогодні усе те затіває, перед його очима все те коїться. Серце його стиха і радісно б'ється. Оришка прилягла на ряднинці, куняє. Мотря сидить коло неї, держить на руках сина і стиха співає "Удівоньки". Тонкий і тихий її голос рюзходиться по ниві, зливається з щебетанням пташок. Гарно, боже, як гарно на світі. І бідному часом буває, що він забуває свою бідноту, заколише свої болісті, уложе спати чорну нужду і сповняється його душа таким покоєм.

Трохи не до смерку досидів Василь на ниві, йому так не хотілося іти до хати, а ще більше не хотілось у город. Уже зорі висипали на небі і місяць почав сходити, як він рушив з дому.

VI

Минало літо, заходила осінь. Уже пшеницю звезли і вимолотили, а Василя так і манило, так і тягло в поле. Той майовий день не виходив у його з пам'яті. До того він таки найняв п'ятнадцять десятин поля. П'ять уже зорав на зяб, останні зоставив на ярину, баштан і огородину. Він рощитував, що років з два можна жінкам і в сусідах прожити, він служитиме і так-сяк переб'ються, поки на свою оселю зберуться. Кожного свята, кожної неділі він навідувався додому:

і Карпик його радував, і свинка, і пара овечат, що купили жінки, а найбільше хліб, поле. Він щоразу бігав до його навідуватись, милувався густим, як щітка, житом, чорною ріллею, що так чепурно переорав Орищин кум на ярину. У злиденному Василевому господарстві Оришка велику силу мала, у великій пригоді ставала. Вона за рідну матір була молодій Мотрі, за щиру порадницю Василеві і господинею в хаті. Добре знайома з усіма горішанами, вона з того вигадувала велику користь для невеликого хазяйствечка: той те, той друге зробить, то тим, то другим наділить. Не маючи нічого ні за собою, ні перед собою, вона жила, не знаючи ні нужди, ні недостачі, - всього уволю зуміла роздобути Оришка. Правда, що й сама вона невсипуче працює, - що собі то й собі, а то й людям: тому візьметься півмітка напрясти, тому моток, тому оснує основу, хворого одвідає, порає ліки. Як у бога за пазухою жили біля неї Мотря та Хомка. От одна журба з Хом-кою, ні кчому не пригодний дома, він не мав місця і на стороні. А і їсти, і пити треба, та не голому ж і ходити. Один Хомка тілько і був журбою задля Оришки. Ні Василь, ні Мотря ніколи слова не казали, а Оришка трохи не щодня клопоталася.- Коли б йому де місце знайти - знов би мов на світ народилась, а то він як спичка та стримить у моїх очах.

Та про зиму нічого клопотатись. Ще літом сякі-такі сторожові роботи луч'аються, а зимою які? Та ще в такі роки, коли саме знялась кріпаччина: пустіли панські маєтки, руйнувалися великі господарства, а кріпацтво і голе й голодне стояло серед тієї великої руїни і не знало, що йому робити, за що узятися, до чого свої вільні руки приложити. Не такої йому ждалося волі. Воно ждало за свою вікову працю шматка дарової землі. Йому, правда, й давали, тілько стілько, щоб аби з голоду не пропасти, та й за ту закервували таку плату… Кріпацтво не хотіло такої землі, котру у любого дешевше можна було купити, воно не думало, щоб така неправда повинна була вчинитись, що їх горе, їх болі дійдуть же до того, кому про те треба знати, воно надіялось. Надія - велика дурисвітка, наче на цепу держить чоловіка. Не будь її - певно, не було б того горя, яке часом приходиться переживати. А вона - це горе зуміє скрасити і злиденну долю прикриє, хоч латами, хоч жданням. І на сей раз кріпаки, укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали…

Вони бачили, як один за другим панські маєтки занепадали, великі степи неораніі, несіяні пустували…- Отже даремно земля пропадає, а ми б її, як квітку ту, причепурили… Та не нам вона - не наше, - зітхнувши, казали вони і ждали… З того ждання виросли, кому треба було, великі бучі.

Горішанам не привелося ні ждати чого од волі, ні бунтувати. Вони все, що можна було, одібрали. Панич обдарив їх огородами, а землю прийшлося їм викупляти. їм сказали, що вони тепер уже общество і повинні вибрати собі виборців: старосту, зборщиків, десятників. Ніхто не знав, нащо той староста, нащо ті десятники, зборщики, як і кого їм вибирати. Мировий їм поміг.

–  Хто у вас був прикажчиком?

–  йосипенко.

–  Ну, от вам і староста, - сказав він.

–  То це знову панщина вертається?
– обізвалося декілька голосів.

–  Яка панщина? Панщина вже не вернеться! Ви крестяне-собственники.

–  А нащо нам отой староста?

–  Щоб порядкував між вами. Коли нужно від мене що вам наказать - не всіх же кликати вас. Старості я й накажу.

–  То хай буде йосипенко старостою.

–  А плата ітиме йому за се?

–  Ні-це безплатно.