"Головний полудень"
Шрифт:
Потім за деревами скрипнула гальмами невидима машина, крикнули: “Сідай!” Перед моїм носом плавно прокотився велосипед без велосипедиста. Машина вискочила з-за дерев, обігнала його і зникла.
Узвіз тут досить крутий, — блиснувши синцями, велосипед загримів у канаву за найближчим кущем.
З міста неодмінно набіжить піший Десантник і забере велосипед. Сяде й поїде. А я що— не такий?! Ні, ви погляньте — “Турист”, на вісім швидкостей, новісінький… Чий же це може бути велосипед?
Я відкотив його від дороги, опустив до кінця сідло, заховав ключі у сумку й поїхав за Десантниками.
Завершення
Сідало сонце, обійшовши своє коло по небу. Чаша телескопа стала ажурною на просвіт, як чорна густа павутина. Вона підіймалася й росла, поки я під’їжджав. Затулила півнеба, коли я вирулив на асфальтовий майданчик перед ворітьми.
Майдан
Я поставив велосипед поруч з іншими. Прислухався. З-за паркану долинали дивні звуки. Верещали жінки, глухо ревли чоловічі голоси, бабахнув постріл. Коротко, сильно скрикнули, забубоніли. І все стихло.
Цієї миті я. побачив на кабіні ваговоза, що стояв найближче до воріт, Десантника з гвинтівкою. Він сидів спиною до радіатора. Коли я протиснувся між машинами, він зробив красномовний жест: геть звідси! З його чобіт капала вода. Він погрозливо підняв гвинтівку — я відскочив і, пригинаючись, пробіг довкола майданчика до паркана й поліз на пагорб.
Тут схил круто здіймався вгору, тому бетонні ланки паркана нагадували драбину з чотириметровими східцями. Під нижньою частиною кожної ланки лишалася клинувата щілина, присипана піском. Далі по схилу маячіла постать із гвинтівкою напереваги. Я дочекався хвилини, коли вартовий повернувся спиною і пішов угору, підскочив до паркана, підпірнув, опинився на тому боці й відразу ж плюхнувся обличчям у молоді лопухи. Перший Десантник піднявся на кабіні. Він постояв і сів, гупнувши чобітьми. Я кинувся нагору, до найближчого будинку. Крики долинали згори, хвилями. Спершу скрикує один, потім кілька голосів, потім суворий чоловічий окрик — і тиша. Після тиші через нерівні проміжки часу все повторювалося.
Я пробіг до будинку, обігнув його по бетонному борту фундаменту, мимо дверей чорного ходу, і висунувся за ріг. Нікого. Зовсім близько жіночий голос кричав: “Господи, що ж це?”, і здушений чоловічий голос: “За яким правом…”, і владні, ревучі крики: “Лицем уни-с-с! Руки за гол-лову! Лежати!” Тримаючись за ринву, я дивився на дальший ріг, за яким тепер була тиша, і відразу ж новий окрик і безжалісна команда: “Руки за гол-лову! Ле-ежати!” І ще. І ще. І гучний ляскіт удару.
Я відповз за ріг. Озирнувся. Новий звук наростав і поволі заповнював свіже надвечірнє повітря. Забряжчали у вікнах шибки. Мені здалося, що виє і бряжчить у мене всередині від страху й самотності. Звук став оглушливим, і, не тямлячи себе, я вскочив у двері — вони пищали й ходили ходором, — і зненацька все стихло. А переді мною була скляна стіна вестибюля. Вона виходила на протилежний бік будинку. Дуже близько від стіни стояв корабель пришельців. З-під широкої плити ще вилітали струмені пилу, він осідав погойдуючись. Крім нього, я міг бачити тільки небо. Я подумав, що не хочу нічого бачити, й цієї секунди з-за корабля поповзла вгору сіра ї зелена пелена, почали здійматися кущі, біла смуга доріжки, чорний диск клумби. Неба не стало видно. Це корабель поставив навколо себе захисне поле, як і в яру.
Поле немовби вигнуло простір перед скляною стіною. Тепер я бачив майданчик справа. На ньому тісно, як колоди на плоту, лежали люди. Обличчями вниз. Їх було чоловік сто, у всіх руки закладені за потилицю. Над ними, спинами до мене, стояла ріденька шеренга Десантників — самі чоловіки, з пістолетами й гвинтівками напоготові. Коли хтось піднімав голову або скрикував, Десантники підскакували до нього, били ногами чи прикладами. Зліва, з-за корабля, безперервно підводили нових — підтюпцем, з руками, вивернутими за спину. Швиргома вкладали упритул з іншими. Перш ніж я опам’ятався, вклали чоловік десять. Я отямився, коли підвели й швирнули на землю худого, окатого Десантника, якого я першим побачив на шосе.
Що коїться, це вони своїх! Он касирка з універмагу плаче й намагається скинути черевика з відірваним підбором… А ось і Нелку притягли й горланять на неї: “Рук-ки за голову! Лежати!”
Я пробіг порожнім вестибюлем ліворуч і побачив, звідки їх тягнуть. Із черг. Акуратно один за одним стояли ланцюжки Десантників, як у черзі по квитки в кіно. Три черги, і в кожній, напевно, чоловік по п’ятдесят чи й більше. Крізь скло важко було розгледіти — всередині захисного поля все виходило вигнуте, спотворене, особливо скраю майданчика. Та
Високий рудочубий парубок увесь час міняв Кисельову й Потапову зелені ящички.
Директор телескопа професор Бистров теж стояв у черзі, я впізнав його по чорній шовковій шапочці. Він добродушно всміхався. І раптом на майданчик вибіг його пес, що заніс бластер від корабля. І став у чергу! Тоді професор задріботів до сивого, показав на собаку. Сивий різким, сердитим рухом штовхнув його без черги. Професора відвели двоє здорованів, не заломлюючи йому рук, посадили осторонь. Хтось підійшов до пса, і він кивнув — я сам бачив! — і вийшов із черги. Кинувся праворуч, до Десантників, які стерегли лежачих… Там уже набралося сотні три, вони лежали рядами, і стояло безугавне виття і гуркіт. Деякі намагалися сісти, кричали, вартові стрибали як скажені й дедалі частіше стріляли над головами. І собака носився між рядами й бив корпусом тих, хто сідав… Вія одразу навів лад, тільки надто вже страшно стало дивитися, Я мало не збожеволів. Я ж не знав, що людина нічогісінько не пам’ятає, коли Десантник із неї висаджується. Я думав, хоч трохи повинна пам’ятати. А оці нещасні люди! Багато хто з них ще зранку носив у собі Десантника, і раптом — вечір, стрілянина й удари чобітьми. Опісля я дізнався, що ніхто з них не бачив черг до “посередників”. Точніше, не пам’ятав. Їх били, штовхали й горланили страх як, але змусили всіх лежати вниз обличчями. І, мабуть, так було краще. Побачили б вони черги — напевно б збожеволіли.
Я зовсім уже збожеволів, аж тут з’явився заєць Дев’ятикутник. Вій клубком прокотився під ногами, підстрибнув до стовпа, і вся черга зареготала, а передній спіймав його за вухо, витяг “мікрофон” і, подержавши зайця біля стовпа, кинув його на землю. Ой, як же він тікав!.. Він мелькав угорі й унизу, він знову став простим товстим зайцем і не міг вийти із захисного поля!
Коли він востаннє майнув за кораблем, черги вже розтанули. Дужі Десантники підбігали до сивого — він досі стояв біля “посередника” й байдуже дивився, як Кисельов і рудий здоровань підхоплюють здоровенних Десантників і розкидають довкола майданчика. Тіла падали безшумно, бо справа дедалі голосніше горланили люди й скажено, хрипло гарчав собака. За хвилину впав і сивий. Я раптом помітив, що він лежить біля “посередника”, і Кисельов переступає через нього. Кисельов удвох із здорованем підхопили зелений стовп “посередника”, потягли його до корабля; рудий на ходу звалив когось кулаком. Відкрився люк. У нього закинули “посередник” і мішок із бластерами. Пес крутився перед люком, відкидав усіх, хто пробував підійти. Якась жінка стояла, затуливши собі рот обома руками, і раптом зойкнула — рудий здоровань зазирнув у люк, і почав падати повільно, як сосна. Відразу ж біля корабля опинився пес. Ослизаючись лапами, став цапки, приклав морду до люка і впав навзнак, як людина.
Кисельов був останнім. Не кваплячись, погойдуючи бластер на шнурку, відтяг рудого од корабля. Відкотив собаку. Підійшов до люка. Бластер спустив у люк, а шнурок сховав. Примірявся, тримаючись однією рукою за край отвору і звісившись усім тілом назовні. Я ясно пам’ятаю, як він висів на руці, а на нього і на корабель дивилося кілька чоловік, що вже отямилися. Він крикнув:
— Відійдіть! Відійдіть, йолопи! — і покотився їм під ноги.
І відразу ж із дзвінким ляскотом зникло захисне поле. Присмеркове небо впало згори, немов завіса. Відкрилися вечірні пагорби, дорога, ланцюжок квадратних машин на ній. Застугоніли, заспівали шибки — повільно і плавно, як ліфт, піднявся корабель, піщані вихори забарабанили по вікну перед моїм обличчям. Незграбно, хапаючись один за одного, підводилися люди. Кисельов дивився то вгору, то на чорну торочку від гітари, яку витяг із кишені.